— Ти втрапив у халепу, Декарде, — здається, Філа Реша це потішало.
— Ну... і що мені робити?
— Це секс, — заявив Філ Реш.
— Секс?
— Тому що вона — воно, отой андроїд — була для тебе фізично привабливою. Хіба з тобою такого раніше не траплялося? — усміхнувся Філ Реш. — Нас учили, що це і є найголовнішою проблемою для мисливця за головами. Хіба ти не знаєш, Декарде, що на планетах-колоніях вони мають андроїдів-коханок?
— Але це протизаконно, — сказав Рік, згадавши про спеціальний закон.
— Так, протизаконно. Статевий зв’язок людини з андроїдом протизаконний. Більшість відхилень у статевих стосунках — також протиправні. Але люди все одно...
— А як щодо... ні, не сексу, а кохання?
— Секс — це інша назва для кохання.
— А як щодо любові до своєї країни? — не здавався Рік. — Любові до музики?
— Якщо це любов до жінки або до жінки-андроїда, то це секс. Прокинься і подивися правді у вічі, Декарде. Ти хотів лягти в ліжко з жінкою-андроїдом... не більше і не менше. Одного разу я вже мав із таким справу. Коли я тільки почав працювати мисливцем за головами. Тому не впадай у відчай; ти одужаєш. Просто змінився звичний для тебе порядок речей. Не потрібно вбивати її або бути присутнім, коли її вбивають, і тоді відчувати до неї фізичний потяг. Роби все навпаки.
Рік дивився на нього збентежено:
— Що, спочатку переспати з нею...
— ... а тоді вбити, — сказав Філ Реш коротко.
«Ти — хороший мисливець за головами, — усвідомив Рік. — І твоє ставлення до анді це підтверджує. А я?»
Раптом уперше в житті він засумнівався у відповідності своїй посаді.
Розділ 13
Швидко, мов вітер, Джон Р. Ісидор линув високо в небі додому з роботи наприкінці дня. «Цікаво, чи вона й досі там, — подумав він, — у тій своїй старій захаращеній квартирі; сидить і дивиться по телебаченню Бастера Френдлі, щохвилини здригається від страху, коли їй учувається, що хтось іде коридором. А вчувши мої кроки, вона також, мабуть, здригнеться».
Він уже встиг побувати на продуктовому стихійному ринку. На сидінні біля нього лежала ціла сумка делікатесів: соєвий соус, достиглі персики, хороший, ніжний, але смердючий сир; і все це похитується вперед-назад, коли він то збільшує, то зменшує швидкість свого говеркара; сьогодні Ісидор був надміру збудженим, тому говеркар вів ривками. І його нібито й недавно полагоджений засіб пересування чмихав і стрясався, як це він зазвичай робив упродовж місяців ще до капітального ремонту. «Прокляття», — сказав сам до себе Ісидор.
Запах персиків і сиру, що поширювався у салоні, приємно лоскотав його ніздрі. На дефіцит він викинув усю свою двотижневу зарплату, яку він випросив авансом у містера Слоута. А ще під сидінням, де вона ніяк не змогла б упасти і розбитися, бовталася пляшка шаблі — чи не найбільша рідкість. Він зберігав її у клієнтському сейфі «Банку Америки», тримався за неї, як не знати за що — ні за які гроші не хотів продавати — бо жив сподіванням, що десь там, у майбутньому, в нього раптом з’явиться дівчина. Але цього не траплялося. Аж поки не настав сьогоднішній день.
Захаращений сміттям, безлюдний дах його багатоквартирного будинку, як завжди, викликав у нього пригнічення. Йдучи від говеркара до дверей ліфта, він уважно дивився собі під ноги, весь час пам’ятаючи про сумку й пляшку, які ніс дуже обережно, побоюючись, як би за що не перечепитися і не впасти в ганебну яму економічного краху.
З натужним скрипом прибув ліфт, і він спустився не до своєї квартири, а на поверх нижче, де жила тепер нова мешканка Пріс Стреттон. Зупинився перед її дверима і злегка постукав краєм пляшки в її двері — його серце від хвилювання мало не вискакувало з грудей.
— Хто там? — пролунав її голос, приглушений, але добре чутний навіть з-за дверей. Переляканий, хоча й гострий, як бритва.
— Це Дж. Р. Ісидор, — сказав він жваво, тішачись своєю впевненістю, відновленою нещодавно завдяки відеофонним переговорам у кабінеті містера Слоута. — Я тут маю трохи дефіцитних наїдків і думаю, що ми могли б приготувати з них більш ніж пристойну вечерю.
Двері прочинилися. Пріс, за спиною якої не світилася жодна лампа, виглянула у темряву коридору.
— У вас змінився голос,— помітила вона.— Став дорослішим.
— Мав кілька рутинних оборудок на роботі. Як завжди. Д-дозвольте м-мені за-зайти...
— Зараз про все мені розкажете, — вона відчинила двері ширше, щоб він мав змогу ввійти. А тоді, побачивши, що він приніс, аж вигукнула від радості; її обличчя засвітилося яскравою чарівною втіхою. Але майже одразу, без застережень, болісна гіркота поглинула її радість і скувала обличчя, немов твердим цементом. Втіхи як не було.
— Що трапилося? — запитав він. Поніс пакунки й пляшку на кухню, поклав їх на стіл і поквапився назад до кімнати.
— Тільки гроші дарма на мене викинули, — прошепотіла Пріс.
— Чому дарма?
— Ох... — вона стенула плечима і безцільно пішла геть, сховавши руки до кишень досить-таки старомодної спідниці. — Колись я вам розповім, — вона підвела очі. — Дуже вам дякую. Але тепер ідіть додому. Хочу побути на самоті, — дівчина невпевнено рушила до вхідних дверей у передпокої. Ледве переставляла ноги і здавалася дуже втомленою й геть розбитою.
— Я знаю, в чому річ, — мовив він.
— Що? — Її голос, коли вона знову відчинила двері, опустився ще нижче в яму безсилля, став млявим і байдужим.
— Ви не маєте друзів. Вам тепер ще гірше, ніж було вранці; це тому...
— Я маю друзів, — несподівана впевненість додала твердості її голосу. Вона відчутно відновила свою бадьорість. — Чи, точніше, мала. Аж сімох. Спочатку їх було семеро, але, на превеликий жаль, на їхній слід вийшли мисливці за головами. Тож дехто з моїх друзів, а може, й усі, вже мертві, — вона підійшла до вікна, незворушно дивилася на поодинокі вогники в пітьмі. — Можливо, я — остання з усіх восьми. Тому, може, ви й маєте рацію.
— А хто такі мисливці за головами?
— Ось як. Ви, люди, навіть не знаєте. Мисливці за головами — це професійні вбивці, яким передають список тих, кого вони мають убити. Їм платять певну суму — тисячу доларів, наскільки мені відомо, саме така тепер такса — за кожного вбитого. Як правило, вони укладають контракт із міськими органами влади, тому отримують ще й зарплату. Але невисоку, щоб стимулювати їх до роботи.
— Це точно? — запитав Ісидор.
— Так, — вона кивнула головою. — Ви маєте на увазі, чи я впевнена, що їх стимулюють? Так. Їх стимулюють, і вони насолоджуються своєю роботою.
— Думаю, ви помиляєтеся, — сказав Ісидор. За все своє життя нічого схожого він ніколи не чув. Бастер Френдлі, наприклад, ніколи про таке не згадував. — Адже це суперечить сучасній етиці мерсеризму, — зауважив він. — Усе живе — єдине; «жодна людина — не острів», як у стародавні часи говорив Шекспір.
— Джон Донн.
Ісидор замахав руками від сум’яття.
— Це гірше від будь-чого, що мені доводилось чути. Невже ви не можете звернутися до поліції?
— Не можу.
— І вони вас вистежують? Вони можуть будь-якої хвилини прийти сюди і вбити вас? — тепер він збагнув, чому дівчина в усьому таїлася. — Не дивно, що ви така перелякана й нікого не хочете бачити.
А сам подумав: «У неї якась манія. Психічний розлад. Мабуть, манія переслідування. А може, це наслідок ушкодження мозку пилюкою, а вона — звичайнісінький спеціал».
— Я першим їх уколошкаю, — випалив він.
— Чим? — вона слабко усміхнулася й показала свої невеликі, рівні зуби.
— Отримаю ліцензію на носіння лазерного пістолета. Це нітрохи нескладно. Тут віддалений район. Немає поліцейських патрулів, і кожен дбає сам за себе.
— А коли вас тут не буде, ну, коли підете на роботу?
— Я візьму відпустку!
— Дуже люб’язно з вашого боку. Але якщо мисливці за головами вже порішили інших, себто Макса Полокова, Ґарланда, Любу, Гаскінґа і Роя Бейті... — вона запнулася. — Роя й Ірмґард Бейті. Якщо й вони мертві, то вже нічого для мене не має значення. Вони — мої найкращі друзі. Якого біса від них немає жодної звістки? — вона сердито вилаялася.