Він пішов до кухні й знайшов там запорошені, довго ніким не вживані тарілки, миски й склянки; почав їх мити в раковині, вода потекла спочатку з іржею, а потім очистилася і навіть стала теплою. Тут до кухні зайшла Пріс і сіла за стіл. Він відкоркував пляшку шаблі. Порівну розклав у тарілки персики, сир і соєвий соус.
— Що це таке біле? Не сир. Он там, — показала вона.
— Сироватка, зроблена із соєвих бобів. Якби я ще мав... — він запнувся, почервонівши.— Зазвичай її додавали до м’ясної підливи.
— Андроїд, — пробурмотіла Пріс. — Таких помилок припускаються андроїди. І це їх видає.
Вона підійшла до нього ззаду, а тоді, на його превеликий подив, обняла за талію й на мить притулилася до його спини.
— Спробую персик, — сказала вона й обережно взяла своїми довгими пальцями рожево-оранжевий пухнастий шматочок. А тоді, розжовуючи той шматочок персика, вона почала плакати. По щоках потекли холодні сльози, які потім скрапували на її блузку. Він не знав, що робити, і розкладав їжу далі.
— Прокляття! — випалила вона люто. — Бачите... — повільним, розміреним кроком вона відійшла від нього,— ... ми жили на Марсі. Ось чому я знаю все про андроїдів.
Її голос задрижав, але вона говорила далі. Видно, для неї дуже багато значило, що її хтось вислухає.
— І єдині люди на Землі, кого ви знаєте, — це ваші друзі, екс-емігранти, — уточнив Ісидор.
— Ми знали одне одного ще до від’їзду. Жили неподалік Нового Нью-Йорка. Рой Бейті й Ірмґард мали аптеку; він був фармакологом, а вона — спеціалістом у сфері косметики: креми, мазі, лосьйони; на Марсі існує великий попит на всілякі засоби для шкіри. І я... — вона завагалася,— ...отримувала різні ліки від Роя... особливо спочатку, бо... хай би там що казали, але Марс — жахливе місце. А це... — Пріс одним різким помахом руки обвела всю кімнату,— ...ще нічого. Ви думаєте, що всі мої страждання від самотності. Увесь той бісів Марс — це суцільні страждання! Там справжній жах, ще гірше, ніж у цій квартирі!
— Хіба андроїди не допомагають? По телебаченню показують рекламу... — він сів за стіл і почав їсти. Вона також взялася за келих, зробила ковток, але, здається, смаку не відчула. — Наскільки я знаю, андроїди допомагають поселенцям.
— Андроїди, — зронила вона, — також самотні.
— Як вам вино?
Вона поставила склянку на стіл.
— Хороше.
— Перша пляшка за три роки.
— Ми повернулися на Землю, — провадила Пріс, — бо там просто нестерпні умови. Марс непридатний для проживання людей щонайменше впродовж останнього мільярда років. Він такий старезний. Чимось прадавнім і відвічним віє уже від самого каміння. Тож з ліками мені допомагав Рой; я буквально жила на тому синтетичному знеболювальному — на силенизині. А тоді познайомилася з Горстом Гартманом, який на той час тримав крамничку поштових марок, рідкісних поштових марок; там на Марсі з’являється стільки вільного часу, що ви просто не можете чимось не зайнятися, наприклад, колекціонуванням марок. Завдяки Горсту я зацікавилася доколоніальною белетристикою.
— Маєте на увазі старими книжками?
— Оповіданнями про космічні подорожі, що написані до початку космічної ери.
— А як могли з’явитися оповідання про космічні подорожі до...
— Письменники повигадували, — сказала Пріс.
— І на основі чого вони повигадували?
— Фантазували. Хоча не раз помилялися. Наприклад, писали, що на Венері розкинувся рай — безкраї джунглі з величезними чудовиськами і жінками, що прикривають груди блискучими чашечками, — вона не спускала з нього очей. — Це вас цікавить? Великі жінки з довгими світлими косами й блискучими нагрудниками, завбільшки з диню?
— Ні, не цікавить, — відповів він.
— Ірмґард — блондинка, — згадала Пріс. — Проте невисока. Хай там як, але було дуже вигідно доставляти контрабандою доколоніальні журнали, книжки й фільми на Марс. Ніщо не було настільки захопливим, як читати про міста, величезні промислові підприємства й успішні колонізації. Ви собі навіть не уявляєте, як там про все гарно написано. Яким має бути Марс. Про його канали.
— Канали? — він невиразно пригадував, що колись він читав про таке. Раніше люди вірили, що на Марсі є канали.
— Які нібито оперізували планету навхрест, — розповідала Пріс. — А ще про прибульців з інших зірок. Надзвичайно розумних. А також оповідання про Землю, коли дія розгортається за наших часів або ж навіть пізніше. Коли люди вже позбулися радіоактивної пилюки.
— Думаю, від тих оповідань вам ставало тільки гірше, — припустив Ісидор.
— Ні, — коротко відповіла Пріс.
— А ви не привезли з собою отого доколоніального чтива? — йому спало на думку, що він міг би спробувати щось почитати.
— Тут воно не має жодної цінності, бо на Землі не культивується захоплення книжками. До того ж на Землі є безліч книжок у бібліотеках; саме з бібліотек ми їх... крали і відправляли транспортними космічними кораблями на Марс. Ви собі смиренно дивитеся на нічне небо відкритого космосу й раптом бачите спалах: ракета розколюється і з неї висипаються доколоніальні науково-фантастичні журнали. Справжнє багатство! Аякже, перед тим, як продати, ми їх читали,— вона розпалилася.— З усіх...
Почувся стук у вхідні двері.
Збліднувши, вона прошепотіла:
— Я не відчинятиму. Сидіть тихо, не рухайтеся, — уся в напруженій тривозі, вона прислухалася. — Не знаю, чи я замкнула двері, — сказала вона майже беззвучно. — Господи, хоч би замкнула, — її очі, божевільні й благальні, дивилися на нього, ніби прохали підтвердження своїх слів.
Долинув приглушений чоловічий голос з коридору:
— Пріс, ти дома? Це Рой з Ірмґард. Ми отримали твою листівку.
Безшумно підвівшись, вона пішла до спальні і повернулася звіди з ручкою і клаптем паперу; вона знову тихенько сіла і швидко написала:
«ПІДІЙДІТЬ ДО ДВЕРЕЙ».
Ісидор нервово взяв ручку й написав:
«І ЩО СКАЗАТИ?»
Пріс сердито написала:
«ПЕРЕКОНАЙТЕСЬ, ЩО ЦЕ Й СПРАВДІ ВОНИ».
Підвівшись, він, нахмурений, пішов до вітальні. «А звідки я знатиму, що це саме вони?» — запитав він себе подумки. І відчинив двері.
У темному коридорі стояло двоє людей — невелика на зріст жінка, симпатична, чимось схожа на Ґрету Гарбо, з голубими очима й золотисто-білявим волоссям; а біля неї чоловік — з розумними очима, але пласкими монгольськими рисами, які надавали його обличчю до певної міри брутального вигляду. На жінці була шаль, високі блискучі туфлі і звужені донизу штани; чоловік стояв у зім’ятій сорочці й у підфарбованих штанах, що надавало йому вигляду майже нарочитої вульгарності.
Він усміхався до Ісидора, але його яскраві малі очі залишалися непроникними.
— Ми шукаємо... — було почала невисока жінка, але потім поглянула повз Ісидора; її обличчя просяяло, і вона прослизнула повз нього, вигукнувши: — Пріс! Як ти?
Ісидор обернувся. Обидві жінки обіймалися. Він відійшов убік, і Рой Бейті, безрадісний і кремезний, увійшов до квартири, усміхаючись своєю кривою беззвучною усмішкою.
Розділ 14
— Ми можемо говорити? — запитав Рой, кивнувши на Ісидора.
— До певної міри, — Пріс аж світилася від щастя. А Ісидору мовила: — Вибачайте.
Вона відвела подружжя Бейті набік і про щось із ними шепталася; потім усі троє повернулися до Дж. Р. Ісидора, який почувався ніяково.
— Це містер Ісидор, — сказала Пріс. — Він піклується про мене, — слова пролунали мало що не з відвертим сарказмом; Ісидор тільки очима лупав. — Бачите? Він приніс мені натуральних продуктів.
— Продуктів, — озвалася луною Ірмґард Бейті та граційно подріботіла на кухню подивитися. — Персики, — вигукнула вона й одразу взяла миску з ложкою; усміхаючись до Ісидора, вона раз по раз відкушувала шматочок персика і швидко, наче якась тварина, жувала. Її усмішка, не схожа на усмішку Пріс, просто випромінювала тепло; без жодних натяків.
Ісидор подався за нею — вона його приваблювала.