— Людина дії, — озвалася Пріс, немовби звідкись здалека. — Тільки шкода, що його руки не дуже вправні та звиклі до механічної роботи.
— Якщо ми врятуємося, то лишень завдяки Рою, — дорікнула їй Ірмґард.
— Але чи варто, — мовила Пріс сама до себе. Вона повела плечима, а тоді кивнула Ісидорові. — Гразад, Дж. Р., я йду з вами, і ви вже можете починати мене охороняти.
— У-у-сіх вас, — уточнив Ісидор.
Урочисто, офіційним тихим голосом Ірмґард Бейті сказала йому:
— Хочу, щоб ви знали. Ми дуже вдячні вам за це, містере Ісидор. Ви — перший, кого ми тут на Землі можемо назвати нашим другом. Дуже люб’язно з вашого боку, і сподіваюся, що колись ми зможемо вам віддячити, — вона підійшла до нього й погладила його по плечу.
— Ви маєте щось із доколоніальної белетристики? Я б хотів почитати, — попрохав він.
— Прошу? — Ірмґард Бейті запитально поглянула на Пріс.
— Оті старі журнали, — пояснила Пріс; вона зібрала деякі речі, щоб взяти з собою. Ісидор забрав з її рук пакет, відчуваючи, як тілом розходиться тепло, яке може принести лише задоволення від досягнутої мети. — Ні, Дж. Р., ми їх не взяли з собою з причин, які я вже вам пояснювала.
— То-тоді я завтра піду у бі-бібліотеку, — сказав він, виходячи у коридор. — І візьму щось для себе й для вас по-почитати — матимете що робити, окрім цього вичікування.
Він повів Пріс до своєї квартири — темної, порожньої, затхлої та прохолодної; занісши її пожитки у спальню, він одразу ввімкнув обігрівач, світло і єдиний телевізійний канал.
— Мені подобається, — кинула Пріс, але тим самим віддаленим і відчуженим голосом, як і раніше.
Вона блукала по кімнатах, тримаючи руки в кишенях спідниці; на обличчі вираз незадоволення потрохи перетворився на вираз відвертої відрази. Що не узгоджувалося з її словесною реакцією.
— Що трапилося? — запитав він, виклавши її речі на диван.
— Нічого, — вона зупинилася біля венеціанського вікна, розсунула фіранки й похмуро визирала на вулицю.
— Якщо ви думаєте, що вони вас уже шукають... — почав він.
— Це все гарячкове марення,— перебила Пріс.— Викликане препаратами, які дав мені Рой.
— П-п-прошу?
— Ти що, справді віриш в існування мисливців за головами?
— Містер Бейті сказав, що вони вбивають ваших друзів.
— Рой Бейті такий самий божевільний, як і я, — відрубала Пріс. — Жодної подорожі з Марса, хіба що втеча з клініки для божевільних, що на Східному узбережжі, сюди, до Каліфорнії. Ми всі — шизофреники з емоційно-психічним розладом, який називається афективним сплощенням. Потерпаємо від групових галюцинацій.
— Я не думав, що ви кажете правду, — зітхнув він із відчутним полегшенням.
— І чому ви так думали? — вона обернулася й пильно поглянула на нього; настільки пильно, що Ісидор відчув, як його щоки залив рум’янець.
— То-тому що такі речі не трапляються. У-уряд нікого не вбиває, навіть за найтяжчі злочини. А мерсеризм...
— Бачите, — сказала Пріс, — якщо ви не людина, то ставлення до вас цілком інакше.
— Неправда. Навіть тварини... навіть вугрі й ховрахи, змії та павуки... всі вони недоторканні.
Пріс дивилася на нього дуже прискіпливо.
— Отже, такого не може бути, правда ж? Хіба ви не сказали, що навіть тварини, відповідно до закону, недоторканні. Все живе недоторканне. Все органічне, що звивається чи повзає, риє нори чи літає, роїться чи несе яйця... — вона запнулася, бо в цю мить Рой Бейті раптом розчахнув двері й увійшов до квартири; за ним шелестів тягнучись дріт.
— Комахи, — продовжив він, нітрохи не зніяковівши від того, що підслухав їхню розмову, — особливо недоторканні.
Знявши картину зі стіни у вітальні, він почепив на гвіздок невеликий електронний пристрій, зробив крок назад, переконався, що все гаразд, і повісив картину на місце. «Тепер сигналізація», — він зібрав проводи, які тягнулися з якогось складного агрегату. Всміхаючись своєю усмішкою, що суперечила його словам, він показав агрегат Пріс та Джонові Ісидору.
— Сигналізація. Оці проводи заховаємо під килимом; вони виконуватимуть роль своєрідної антени. Реагуватимуть на присутність... — він завагався, — розумної істоти, яка не є однією з нас чотирьох, — закінчив він обтічно.
— Отже, спрацьовує сигналізація, — мовила Пріс, — а тоді що? Мисливець матиме при собі зброю. Ми ж не можемо просто накинутися на нього й загризти його на смерть.
— Цей пристрій, — продовжував Рой, — обладнаний «Пенфілдом». Коли спрацьовує сигналізація, він викликає паніку... у зловмисника. Якщо тільки зловмисник не діятиме оперативно. Страшенну паніку; я налаштував його на повну потужність. Жодна людина не зможе залишатися поблизу пристрою довше, ніж кілька секунд. Така вже природа паніки: вона призводить до зациклення людини на одних і тих же безладних рухах, виникає безпричинне збудження, наступають м’язові й нервові судоми, — а тоді підсумував: — Це дасть нам можливість розправитися з ним. Імовірно. Все залежатиме від того, наскільки він фізично і психологічно витривалий.
— А як щодо нас? Сигналізація нам не зашкодить? — запитав Ісидор.
— І справді, — сказала Пріс Роєві Бейті, — вона ж впливатиме на Ісидора.
— Ну, то й що? — процідив Рой. І продовжив налаштовувати пристрій. — Обидва повискакують звідси в паніці. Що, знову ж таки, дасть нам час для маневру. Мисливець за головами не вбиватиме Ісидора; він не значиться у їхньому списку. Тому його можна використати як прикриття.
— Нічого кращого не можеш придумати, Рою? — різко кинула Пріс.
— Ні, — відповів він, — не можу.
— 3-з-завтра я-я зможу отримати з-зброю,— вимовив Ісидор.
— А ти впевнений, що сигналізація не реагуватиме на Ісидора? — запитала Пріс.— Ну, зрештою, він... ну, ти сам знаєш.
— Апарат налаштовано так, що він не реагуватиме на його мозкові хвилі,— пояснював Рой.— Тому сигналізація не спрацьовуватиме; вона реагуватиме тільки на ще одну людину. На ще одну особу, — він сердито поглянув на Ісидора, усвідомивши, що сказав зайве.
— Ви — андроїди, — здогадався Ісидор. Але він уже цим не переймався. Тепер йому було байдуже. — Тепер я розумію, чому вони хочуть вас убити, — вів далі він. — По суті, ви — неживі істоти.
Тепер йому стало все зрозуміло. Мисливці за головами, вбивство їхніх друзів, подорож з Марса на Землю й усі ці перестороги.
— Не варто мені було вживати слово «людина», — мовив Рой Бейті до Пріс.
— Саме так, містере Бейті, — озвався Ісидор. — Але що мені до того? Річ у тім, що я — спеціал; вони також до мене ставляться не найкраще; наприклад, я не можу емігрувати, — він почав базікати, немовби який folletto[5]. — Ви сюди не можете прилетіти, а я звідси не можу вилетіти... — він трохи заспокоївся.
Після короткої паузи Рой Бейті з притиском відповів:
— Вам би й так Марс не сподобався. Ви нічого не втратили.
— Мені було цікаво, скільки тобі потрібно часу, щоб ти все усвідомив, — сказала Пріс Ісидору. — Ми ж інші, хіба не так?
— Саме оця інакшість, мабуть, і підвела Ґарланда і Макса Полокова, — зауважив Рой Бейті. — А вони до біса були впевнені, що ніхто нічого не помітить. Люба також.
— Ви просто занадто розумні, — проговорив Ісидор і знову пожвавішав. Відчув внутрішнє піднесення й радість.— Ви розмірковуєте дуже абстрактно, і ви не... — він почав розмахувати руками, його слова спотикалися й падали. Як завжди. — Ех, якби мені такий розум, як у вас; тоді б я запросто пройшов тест, і ніхто б уже не показував на мене пальцем і не казав, що я пустолобий. Ви мене геть у всьому перевершуєте. Мені у вас ще вчитися і вчитися.
Після паузи Рой Бейті промовив:
— Усе, зараз сигналізація буде готова, — він все ще вовтузився з проводами.