— Він досі не розуміє, — голос Пріс був різким і колючим, — як нам вдалося втекти з Марса. І що ми для того зробили.
— Інакше ми звідти ніколи б не вибралися, — пробурмотів Рой Бейті.
Біля відчинених вхідних дверей стояла Ірмґард Бейті. Вони помітили її тільки після того, як вона заговорила.
— Думаю, нам не потрібно хвилюватися через містера Ісидора, — переконливо промовила вона; швидко підійшла до нього, зазирнула просто у вічі. — До нього вони також ставляться не найкраще, він сам нам розповідав. А те, яким способом ми втекли з Марса, його не цікавить; він знає і любить нас, тому емоційна підтримка з нашого боку для нього важить значно більше, ніж усе решта. Нам важко це зрозуміти, але саме так воно і є, — ставши дуже близько до Ісидора, вона знову пильно на нього поглянула. — Ти міг би отримати купу грошей, якби заявив на нас у поліцію. Ти ж це усвідомлюєш, правда? — тоді обернулася до свого чоловіка: — Бачиш, він усе чудово розуміє, але все одно нас не видасть.
— Ви хороша людина, Ісидоре, — підхопила Пріс. — Ви — честь і гідність людської раси.
— Якби він був андроїдом, — говорив Рой щиро, — то видав би нас поліції вже завтра зранку о десятій. Пішов би на роботу й одразу зробив би свою чорну справу. Мене буквально переповнює захоплення, — Ісидорові було важко до кінця повірити у щирість слів Роя. — Ми вважали, що тут на Землі потрапимо у ворожий для нас світ похмурих людей, що ополчилися проти нас, — він раптом розреготався.
— Я зовсім його не боюся, — мовила Ірмґард.
— А мала б тремтіти від страху, як осиковий лист, — докинув Рой.
— Проголосуймо, — запропонувала Пріс. — Ми завжди так робили на кораблі, коли між нами виникала розбіжність у думках.
— Гаразд, — погодилася Ірмґард, — я більше нічого не казатиму. Але якщо ми не скористаємося цією нагодою, то, думаю, більше не натрапимо на людину, яка впустить нас до себе у квартиру і навіть допомагатиме. Містер Ісидор просто... — вона підбирала слово.
— Спеціал, — закінчила Пріс.
Розділ 15
Голосування відбувалося урочисто, з дотриманням усіх формальних процедур.
— Ми залишаємося тут, — твердо заявила Ірмґард. — У цій квартирі, у цьому будинку.
— Я за те, щоб убити містера Ісидора і заховатися в іншому місці, — сказав Рой Бейті. Тож він із дружиною, а також Джон Ісидор тепер обернулися до Пріс.
— Я за те, щоб нікуди звідси не рухатися, — тихо мовила Пріс. А тоді додала дещо гучніше: — Думаю, цінність Дж. Р. переважує ту небезпеку, яку він може становити тим, що знає про нас. Очевидно, ми не спроможні жити серед людей так, щоб нас не викрили; саме наша легковажність убила Полокова і Ґарланда, Любу й Андерса. Саме це їх убило.
— Можливо, вони робили так само, як і ми тепер робимо, — припустив Рой Бейті. — Покладалися, вірили людині, яку вважали інакшою від інших людей. Довірялися, як ти кажеш, спеціалові.
— Ми цього не знаємо, — заперечила Ірмґард. — Це тільки твої припущення. На мою думку, вони, вони...— вона зажестикулювала, — вони відкрито ходили собі серед людей. Навіть співали пісень зі сцени як, наприклад, Люба. Ми чомусь думаємо... я скажу тобі, що занапащає нас, Рою. Наш триклятий надмірний розум! — вона люто поглянула на свого чоловіка, її невеликі високі груди піднялися і швидко опустилися. — Ми занадто кмітливі... Рою, навіть тепер, чорт забирай, ти припускаєшся тієї самої помилки навіть тепер!
— Думаю, Ірма має слушність, — мовила Пріс.
— Тому ми довіримо свої життя субстандартному, деградованому... — почав було Рой, але потім облишив. — Я втомився. Це була довга подорож, Ісидоре. Але тут вона закінчується. На жаль.
— Сподіваюся, я зможу зробити ваше перебування тут на Землі приємним, — радісно сказав Ісидор.
Він справді відчув у собі якусь дивну спромогу. Все це здавалося йому нескладною справою, кульмінацією всього його життя, тим паче з тією впевненістю, яку він відновив сьогодні вранці, коли чудово впорався з розмовою відеофоном.
Щойно відрапортувавши про закінчення свого робочого дня, Рік Декард одразу полетів через усе місто до кварталу найвідоміших дилерів із продажу тварин, де розташувалися найбільші зоомагазини з довжелезними вітринами і крикливою рекламою. Нова, ні на що не схожа депресія, яка охопила його ще вдень, не відступала. Йому здавалося, що тільки побувавши серед тварин і їхніх продавців він зможе знайти слабке місце у своєму депресивному настрої — невелику шпарину, через яку він вижене злого духа пригнічення. Раніше сам вигляд тварин, передчуття грошових оборудок із великими ставками мали на нього цілющий вплив. Може, і сьогодні це йому допоможе.
— Так, слухаю вас, — невимушено сказав охайно одягнений молодий продавець, коли він затримався біля нього, дивлячись на вітрину затуманено-смиренним поглядом. — Вам щось сподобалося? Для себе вибираєте?
— Мені багато що сподобалося. Але ж ціни кусаються, — відповів Рік.
— Скажете нам, на яку суму розраховуєте, — пояснював продавець, — що саме хочете придбати і як збираєтесь оплачувати, а ми у відділі збуту вже за хвилину отримаємо дозвіл на укладення угоди.
— У мене три тисячі готівкою, — фінансовий відділ у кінці дня видав йому преміальні. — Скільки коштує ота сім’я кроликів? — запитав він.
— Сер, якщо ви готові внести аванс у розмірі трьох тисяч готівкою, то я можу зробити вас власником чогось значно поважнішого, ніж пара кроликів. Як щодо цапа?
— Я щось не думав про цапа, — завагався Рік.
— Можна у вас запитати? Ви робите покупку тому, що поліпшили своє матеріальне становище?
— Не щодня ж я ношу в кишені по три тисячі доларів, — визнав Рік.
— Я також так подумав, коли ви сказали про кроликів. Річ в тому, що кроликів усі мають. Мені б хотілося, щоб ви піднялися на щабель вище до класу власників цапів, до якого, на мою думку, ви і належите. Відверто кажучи, я одразу ж упізнав у вас власника цапа.
— А в чому престижність чи перевага цапа?
— Найбільша перевага цапа в тому, що його можна навчити буцати кожного, хто спробує викрасти вашу тварину, — розповідав продавець тварин.
— Але не в тому разі, коли в цапа поцілять із гіпнодарту і спустяться мотузяною драбиною з говеркара, — зауважив Рік.
Продавець, нітрохи не збентежившись, провадив далі:
— Цап — дуже відданий господареві. Має волелюбну душу, його не треба тримати в клітці. І ще він має одну велику перевагу, про яку ви, може, й не знали. Часто, коли ви вкладаєте гроші у тварину й привозите її додому, то наступного ранку виявляєте її мертвою, бо вона з’їла щось радіоактивне. А цап не боїться жодної зараженої квазі-їжі; він може їсти все поспіль, навіть те, що звалило б з ніг корову чи коня, не кажучи вже про кота. У довгостроковій перспективі капіталовкладення в цапа, а ще ліпше в козу, дає власникові такої поважної тварини багато беззаперечних переваг.
— А он там... це коза? — він показав на велику чорну тварину, що стояла посеред клітки й дивилася в їхній бік.
— Так, це коза. Чорної нубійської породи, як ви самі бачите, дуже велика особина. Надзвичайно добре продається цього року, сер. І ми пропонуємо її за привабливу, можна сказати, незвичайно помірну ціну.
Видобувши свій зім’ятий каталог «Сідні», Рік швидко знайшов розділ «Кози», порода — «чорна нубійська».
— Ви заплатите перший внесок готівкою, — запитав продавець, — а чи запропонуєте свою теперішню тварину, як частину оплати за козу?
— Готівкою, — сказав Рік.
На прямокутному клаптику паперу продавець надряпав ціну і швидко, майже нишком, показав її Ріку.
— Щось забагато, — скривився Рік. Він і собі взяв клаптик паперу і написав скромнішу цифру.
— Ми не можемо продати козу за такою ціною, — заперечив продавець. Він написав свою цифру. — Цій козі ще й року немає; потенційна тривалість її життя дуже велика, — він показав Рікові цифру.
— Домовилися, — погодився Рік.
Він підписав угоду про купівлю на виплат, віддавши своїх три тисячі доларів — усі преміальні — як перший внесок і одразу підійшов до свого говеркара, трохи приголомшений, позаяк працівники зоомагазину вже завантажили пакувальну клітку в говеркар. «Тепер я власник тварини, — сказав він собі подумки. — Справжньої тварини, не електричної. Вдруге в житті».