— А як же твоя робота? — запитала вона ніби голкою вколола; він закліпав очима. — Твоя робота, — повторила Айрен. — Скільки ми повинні щомісяця платити за козу? — вона простягнула руку; він механічно вийняв і віддав їй підписану ним угоду.
— Аж стільки, — сказала вона тонким голосом. — Ще й відсотки; хай бог милує — самі тільки відсотки. І ти наважився на покупку тільки тому, що був у депресії. Не тому, що хотів зробити мені сюрприз, як ти спочатку сказав, — вона віддала йому угоду. — Та нехай. Я все одно тішуся козою; мені подобається коза. Хоча дуже нелегко буде сплатити кредит, — вона спохмурніла.
— Перейду на іншу посаду, — заявив Рік. — В управлінні десять чи навіть одинадцять відділів, які провадять різну діяльність. Скажімо, розслідують крадіжки тварин; можу туди перевестися.
— А преміальні? Нам потрібні преміальні, бо вони відберуть козу.
— Укладу нову кредитну угоду й розтягну її з тридцяти шести місяців на сорок вісім, — він вихопив кулькову ручку, швидко щось надряпав на звороті угоди. — Щомісяця це вийде на п’ятдесят два з половиною долари менше.
Задзвонив відеофон.
— Якби ми не вернулися з даху, — мовив Рік, — і стояли б там біля кози, то я не почув би цього дзвінка.
Підходячи до відеофону, Айрен запитала:
— Чому ти так боїшся? Вони ж не забиратимуть кози, принаймні сьогодні, — вона потягнулася до слухавки.
— Це з управління, — здогадався він. — Скажи, що мене немає вдома, — і рушив до спальні.
— Алло, — сказала Айрен у слухавку.
«Ще три анді, — думав Рік, — мені треба було не квапитися додому, а взятися за цих трьох підозрюваних». На екрані з’явилося обличчя Гаррі Браєнта, тому ховатися в спальні вже було пізно. Ватяними ногами Рік пішов назад до відеофону.
— Так, він удома, — говорила Айрен. — Ми купили козу. Прилітайте подивитися, містере Браєнт, — пауза, вона слухала, а тоді дала слухавку Рікові. — Він має тобі щось сказати, — промовила Айрен.
Підійшовши до емпатомодулятора, Айрен швидко сіла на крісло й ухопилася за обидва руків’я. Майже одразу занурилася в злиття. Рік стояв зі слухавкою в руці, відчуваючи ментальну відсутність дружини. Усвідомлюючи свою самотність.
— Слухаю, — сказав він у слухавку.
— Отримали додаткову інформацію щодо двох андроїдів, із тих, які ще лишилися — повідомив Гаррі Браєнт. Він телефонував зі свого кабінету; Рік бачив знайомий письмовий стіл, заставлений стосами документів, паперами та всіляким непотребом. — Очевидно, щось їх сполохало, вони покинули квартиру, адресу якої нам дав Дейв, і тепер перебувають за адресою... зачекай,— Браєнт заходився навпомацки шукати щось на столі й нарешті знайшов. Рік мимовільно потягнувся по ручку; а на колінах тримав напоготові кредитну угоду на купівлю цапа, щоб записати адресу.
— Покинутий будинок 3967-С, — прочитав інспектор Браєнт. — Лети туди прямо зараз. Припускаємо, вони вже знають, що ти прикінчив Ґарланда, Люфт і Полокова; тому вони і вдалися до незаконної втечі.
— Незаконної, — повторив Рік.
«Щоб урятувати собі життя», — думав він.
— Айрен сказала, що ви купили козу, — поцікавився Браєнт. — Щойно? Після роботи?
— По дорозі додому.
— Деактивуєш решту анді, і я прилечу до вас подивитися на козу. До речі, я переговорив з Дейвом. Сказав йому, що ти мав трохи клопоту з тими андроїдами; він передавав тобі вітання і радив бути обережнішим. Каже, що «Нексус-6» значно розумніші, ніж він думав раніше. Фактично він не вірить, що ти за один день порішив усіх трьох.
— Трьох досить, — сказав Рік. — Сьогодні більше не зможу. Мені треба відпочити.
— Але до завтра вони покинуть територію нашої юрисдикції, — заперечив інспектор Браєнт.
— Не так швидко. Вони ще будуть тут.
— Ти поїдеш туди сьогодні, — заявив Браєнт. — Поки вони не окопалися десь в іншому місці. Спрацює ефект несподіванки, вони не чекатимуть на твою настільки швидку появу.
— Вони вже напоготові, — відрубав Рік. — Вони вже чекають на мене.
— Може, тебе лихоманить? Після Полокова...
— Зовсім не лихоманить.
— Тоді в чому річ?
— Гаразд, — здався Рік. — Я вилітаю, — і вже хотів покласти слухавку.
— Повідомляй про перебіг подій. Я в себе, на місці.
— Якщо я їх уполюю, то куплю вівцю.
— Ти маєш вівцю. Скільки тебе знаю, ти завжди мав вівцю.
— Електричну, — кинув Рік. І поклав слухавку.
«А на справжню вівцю, — думав він, — мені ще треба заробити».
Тим часом дружина прикипіла до чорного корпусу емпатомодулятора, на обличчі — екстаз. Якийсь час він стояв біля неї; поклав їй на груди долоню; відчував, як груди піднімалися й опускалися, відчував її внутрішню життєву енергію. Айрен його не помічала; її злиття з Мерсером, як завжди, було цілковитим.
На екрані виднілася немічна, стареча, закутана в плащ постать Мерсера, що сутужно підіймався по схилу, і раптом йому навздогін полетіло каміння. Дивлячись на екран, Рік подумав: «Нехай бог милує. Однак у якомусь сенсі в мене зараз навіть гірше становище, ніж у нього. Мерсеру хоча б не доводиться щось робити проти своєї волі. Він страждає, але принаймні від нього не вимагають йти проти самого себе».
Нахилившись, він обережно забрав пальці дружини від обох руків’їв. І сам сів на її місце. Вперше за багато тижнів. Просто в якомусь пориві йому раптом захотілося здіснити злиття; і за мить усе почалося.
Перед ним розлігся спустошений ландшафт — суцільні бур’яни. У повітрі запахло цвітом отруйних рослин; пустеля, безводна й дика.
Перед ним стояв чоловік із печальним блиском у втомлених, зболілих очах.
— Мерсер, — сказав Рік.
— Я твій друг, — відповів старий. — Але ти маєш іти далі, немовби мене не існує. Розумієш? — він розпростер руки, у яких нічого не було.
— Ні, — мовив Рік. — Я цього не розумію. Мені потрібна допомога.
— Як я можу тобі допомогти, якщо не можу допомогти навіть собі? — усміхнувся він. — Хіба ти не бачиш? Спасіння не існує.
— Тоді навіщо все це? — допитувався Рік. — Навіщо ти тут?
— Щоб показати, — сказав Вілбер Мерсер, — що ти не сам. Я перебуваю тут, з тобою, і завжди буду з тобою. Іди й роби свою справу, навіть якщо знаєш, що вона неправильна.
— Навіщо? — запитав Рік. — Навіщо мені її робити, оту справу? Я звільнюся з роботи й емігрую.
— Від тебе завжди вимагатимуть робити неправильну справу, де б ти не опинився, — проговорив старий. — Це головна умова життя — бути змушеним йти проти самого себе. Приходить час, і кожне створіння, що живе, мусить так учинити. Це остаточна темінь, поразка сотворіння; так діє прокляття — прокляття, яке живиться самим життям. Скрізь у всесвіті.
— І це все, що ти можеш мені сказати? — розчарувався Рік.
Зі свистом полетів у нього камінь; він пригнувся, і камінь влучив йому просто у вухо. Він одразу відпустив обидва руків’я і знову опинився у своїй вітальні біля дружини й емпатомодулятора. Від удару страшенно боліла голова; торкнувшись рукою щоки, він відчув, як збігає по обличчю кров. Вона крапала великими червоними краплями.
Айрен із хустинкою в руці витирала його вухо.
— Добре, що ти забрав мене від емпатомодулятора. Бо камінь поцілив би в мене. Дякую, що прийняв на себе мій камінь.
— Викликають на роботу, — кинув Рік.
— Нове завдання?
— Аж три, — він узяв у неї хустинку й пішов до вхідних дверей. У голові паморочилося й трохи нудило.
— Щасти тобі, — озвалася Айрен.
— Нічим не помогло мені те тримання за руків’я, — буркнув Рік. — Зі мною говорив Мерсер, але нічим не зарадив. Він знає не більше, ніж я. Звичайний собі старий дід, що пнеться догори, щоб там померти.