— А хіба це не одкровення?
— Уже мав я таке одкровення, — Рік відчинив вхідні двері. — Ну все, побачимося.
Ступивши за поріг, зачинив за собою двері. «Будинок 3967-С, — розмірковував він, прочитавши номер на зворотному боці кредитної угоди. — Це десь у передмісті, у покинутому будинку. Непогане місце, щоб сховатися. Хіба що світло у вікнах вночі видно здалеку. Я піду на світло, — подумав він. — Саме так і зроблю. Полечу на світло, мов той нічний метелик-фототропік мертва голова. А після них — жодного анді. Робитиму щось інше, ще якось зумію заробити собі на життя. Ці троє — мої останні анді. Мерсер має рацію: мені таки треба через них переступити. Але боюся, що не зможу вполювати одразу обох. Це не питання моралі, а питання практичних дій».
«Імовірно, я не зможу їх деактивувати, — сказав він собі подумки. — Навіть якщо дуже старатимусь; я надто втомлений і надто багато чого сьогодні трапилося. Може, Мерсер знав це, — думав він. — Може, він передбачив усе, що трапиться».
«Але я знаю, хто зможе надати мені допомогу, яку мені вже пропонували, але я відмовився».
Він вийшов на дах, а за мить уже сидів у темряві на сидінні свого говеркара й набирав телефонний номер.
— «Корпорація Роузен», — сказала дівчина з колл-центру компанії.
— Рейчел Роузен, — промовив він.
— Прошу?
Рік розсердився:
— З’єднайте мене з Рейчел Роузен.
— Ви домовлялися з міс Роузен...
— Так, ми домовлялися,— обірвав він дівчину. І чекав.
За десять хвилин на екрані з’явилося смагляве обличчя Рейчел Роузен.
— Так, містере Декард.
— Ви зараз дуже зайняті, чи я міг би з вами поговорити? — поцікавився він. — Питаю вас, як ви мене питали сьогодні вранці.
Але насправді йому здавалося, що це було не сьогодні; бо з часу їхньої вранішньої розмови, як йому видавалося, встигло вирости і зійти в могилу ціле покоління. І весь тягар пережитого тим поколінням, уся його втома лягла на Ріка; він фізично відчував на собі страшенно важку ношу. «Може, — подумав він, — усе це через отой камінь». Він приклав хустинку до вуха, яке все ще кровоточило.
— У вас розбите вухо, — помітила Рейчел. — Як мені вас шкода!
— Ви насправді вважали, що я вам не подзвоню?
— Я тільки застерегла вас, — пояснила Рейчел, — що без мене один із андроїдів, обладнаний мозком «Нексус-6», швидше вполює вас, а не ви його.
— І ви помилилися.
— Але ви все ж таки телефонуєте. Хочете, щоб я прилетіла до Сан-Франциско?
— Сьогодні ввечері, — сказав він.
— Уже пізно. До Сан-Франциско неблизька дорога — година льоту. Буду завтра.
— Мені наказано вполювати їх до завтра, — він зробив паузу, а тоді повів далі: — З усієї вісімки залишилося тільки троє.
— Маєте втомлений вигляд.
— Якщо ви зараз не прилетите, то я сам відправлюся по них, а самому мені з ними не впоратися. Я щойно купив козу, — додав він. — Отримав преміальні за трьох анді.
— Ох ці вже люди, — засміялася Рейчел. — Мабуть, смердить.
— Ні, тільки цапи смердять. Я прочитав це в посібнику з догляду за козами.
— Ви насправді дуже втомлений, — мовила Рейчел. — У вас, мабуть, голова паморочиться. Скажіть, а ви цілком усвідомлюєте, що ви збираєтеся робити? За один день ви хочете вполювати ще трьох анді з «Нексус-6»? Ще ніхто не деактивовував шістьох анді за один день.
— Франклін Паверс, — нагадав Рік. — Рік тому у Чикаго. Він уполював сімох.
— Отих застарілих «Макміллан» Y-4, — докинула Рейчел. — У вас завдання складніше, — вона задумалася. — Ріку, я не можу. Я ще навіть не вечеряла.
— Ви мені дуже потрібні, — прохав він.
«Бо інакше я просто загину, — сказав він до себе. — Я добре це знаю. І Мерсер це знає. Думаю, і ти знаєш також. А я гаю час на порожні балачки з тобою, випрошуючи допомогу, — розмірковував він. — Але андроїда не вблагаєш. Твоє прохання скероване в порожнечу».
— Вибачайте, Ріку, але сьогодні ввечері я не зможу. Буду завтра.
— Помста андроїда? — запитав Рік.
— Що?
— Тому що я змусив вас пройти тест Войґта-Кампфа.
— Ви так вважаєте? — зронила вона із широко розплющеними очима. — Справді?
— До побачення, — кинув він і хотів уже покласти слухавку.
— Слухайте, — швидко сказала Рейчел, — раджу вам подумати головою.
— Вам так здається, бо думаєте, що «Нексус-6» розумніший за людину.
— Ні, я й справді не розумію, — Рейчел зітхнула. — Я бачу, що у вас немає жодної охоти братися за це завдання сьогодні ввечері; можливо, ви взагалі не маєте бажання його виконувати. Ви впевнені, що хочете, щоб я допомогла вам уполювати цих трьох андроїдів? А чи ви воліли б, щоб я переконала вас цього не робити?
— Прилітайте, — мовив він, — і ми винаймемо номер у готелі.
— Навіщо?
— Я дещо сьогодні дізнався, — проговорив він захриплим голосом. — Про стосунки між людьми-чоловіками і жінками-андроїдами. Прилітайте в Сан-Франциско, і я не чіпатиму тих трьох анді. Ми знайдемо, що робити.
Вона втупилася в нього поглядом, а тоді раптом сказала:
— Гаразд, я прилітаю. Де ви будете?
— У «Сен-Франсіс». Це єдиний, хоча б напівпристойний готель, який і досі діє в районі затоки Сан-Франциско.
— І ви не вживатимете жодних заходів, допоки я не прибуду.
— Я сидітиму в готельному номері, — запевняв він, — і дивитимуся по телебаченню шоу Бастера Френдлі. У нього в гостях вже третій день Аманда Вернер. Вона мені дуже подобається; я міг би дивитися на неї до кінця свого життя. Навіть її груди, ніби сміються.
Він поклав слухавку, а тоді сидів і ні про що не думав. І тільки холод у говеркарі привів його до тями; він увімкнув запалення і за мить уже брав курс на середмістя Сан-Франциско. Летів до готелю «Сен-Франсіс».
Розділ 16
У розкішному й незвично просторому готельному номері Рік Декард сидів і читав надруковане під копірку орієнтування на андроїдів — Роя та Ірмґард Бейті. До нього долучалися два знімки, зроблені телескопічним об’єктивом — два нечітких кольорових 3-D зображення, на яких майже нічого не можна було розгледіти. «Жінка, — вирішив він, — доволі приваблива. А от Рой Бейті інакший. Щось гірше».
Рік прочитав, що на Марсі Рой був фармацевтом. Або принаймні використовував спеціальність фармацевта як прикриття. Насправді він, очевидно, виконував фізичну роботу, працював на полі й думав про пристойніше заняття. «Цікаво: а чи мріють андроїди?» — запитав самого себе Рік. Безперечно, що мріють. Саме тому вони час від часу вбивають своїх працедавців і втікають на Землю. У пошуках кращого життя, відмовляючись бути для людини безплатною прислугою. Як у випадку з Любою Люфт, яка хотіла співати в «Дон Жуані» чи в «Одруженні Фіґаро», а не працювати на голому, всіяному камінням полі. У світі, споконвічно непридатному для колонізації.
«Рой Бейті (значилося в довідці) агресивний, наполегливий у досягненні мети, швидко завойовує псевдоавторитет. Унаслідок захоплення містикою, цей андроїд запропонував усій групі втекти на Землю, обґрунтовуючи свій злочинний намір ідеологічно претензійною догмою про святість так званого андроїдного „життя“ Окрім усього іншого, цей андроїд викрадав і експериментував з різноманітними психотропними речовинами, а коли був викритий, то пояснював свої вчинки спробою провести на андроїдах групові досліди з метою викликання в них стану, близького до притаманного мерсеризму злиття, яке досі, за його словами, залишається недосяжним для андроїдів».
Орієнтування на Роя містило до певної міри жалісливі натяки. Грубий, холоднокровний андроїд намагався проводити досліди з метою набуття здатності, якої, з огляду на спеціально вбудовані дефекти, його було позбавлено. Але це нітрохи не розчулило Ріка; із записів Дейва він дізнався про яскраво виражені відразливі риси цього андроїда. Бейті спробував досягти стану злиття, а коли зазнав невдачі, то організував убивство людей... після чого відбулася втеча на Землю. А зараз його група, яка спочатку складалася з восьми анді, зменшилася до трьох. І залишки цієї злочинної групи також були приречені, бо якщо особисто йому не вдасться їх уполювати, то це зробить хтось інший. «Час не чекає, — подумав Рік. — Кругообіг життя. Що закінчується останніми сутінками. Перед тишею смерті». Він розгледів у цьому мікроскопічний відповідник Всесвіту, цілком завершений. Двері готельного номера розчахнулися.