— Я не помилялася, — промовила Ірмґард. — Хіба я не говорила, що він може пересуватися і на чотирьох ногах? — вона вичікувально дивилася на Ісидора.— У чому річ? — доторкнувшись до його руки, вона сказала: — Ти нічого не втратив; ми заплатимо — як це називається? — за ціною каталогу «Сідні». Не будь таким похмурим. А чи ти через Мерсера? Через усі ті викриття? Ну ж бо! Відповідай! — вона з тривогою торкнулась до нього.
— Він засмучений, — озвалася Пріс, — бо має власний емпатомодулятор. В іншій кімнаті. Ти ним користуєшся, Дж. Р? — запитала вона Ісидора.
— Певна річ, що він ним користується, — вставив Рой Бейті.— Вони всі ним користуються, чи користувалися. Може, тільки тепер хоч трохи порозумнішають.
— Думаю, на цьому культ Мерсера не закінчиться, — висловилася Пріс. — Саме в оцю мить багатьом, дуже багатьом людям зовсім невесело, — відтак повернулася до Ісидора: — Ми чекали цієї миті вже довгі місяці; всі ми знали про її наближення, про те, що таки настане час, коли Бастер розвінчає мерсеризм, — вона завагалася, але потім таки додала: — А чом би й ні. Бастер — один із нас.
— Андроїд, — пояснила Ірмґард. — І ніхто про це не здогадується. Маю на увазі, ніхто з людей.
Пріс відтяла павукові ще одну ногу. Зненацька Джон Ісидор відштовхнув Пріс і схопив покалічене створіння. Відніс його до раковини й утопив. Усі його надії й сподівання потонули також. Разом із павуком.
— А він і справді засумував, — сказала Ірмґард нервово. — Перестань. Скажи нам щось, — а Пріс і своєму чоловікові пояснила: — Мені аж недобре робиться, коли бачу, як він стоїть біля раковини, і слова з нього не витягнеш; він не говорить, відколи ми ввімкнули телевізор.
— Річ не в телевізорі, — заперечила Пріс, — а в павукові. Хіба не так, Дж. Р.? Нічого, незабаром йому стане краще, — мовила вона до Ірмґард, яка пішла до вітальні вимикати телевізор.
Рой Бейті розглядав Ісидора з деяким подивом.
— Тепер усе вже скінчилося, Ісе. Для мерсиризму, маю на увазі, — нігтем він підхопив з раковини скаліченого павука. — Можливо, це був останній павук, — сказав він. — Останній павук, що жив на Землі, — розмірковував Рой. — У такому разі для павуків також усе вже скінчилося.
— Мені... зле,— видушив Ісидор.
З кухонного буфета він дістав чашку; стояв і тримав її якийсь час... навіть не знав, як довго. Але потім запитав у Роя Бейті:
— А що? Небо позаду... Мерсера намальоване? Несправжнє?
— Ти ж бачив на екрані збільшене зображення. Отакезні мазки пензлем.
— Мерсеризм на цьому не скінчився, — заявив Ісидор.
Від його слів тепер уже всім трьом андроїдам зробилося недобре, їх аж пересмикнуло, немовби побачили щось страхітливе. «Павук, — подумав Ісидор. — Може, й останній, як сказав Рой Бейті, павук на Землі». Тож павука більше немає; Мерсера більше немає; довкола він бачив порох та руїни свого помешкання... він чув, як наближається мотлох, остаточний безлад в усіх формах — запустіння, яке здолає все. Воно вже згромаджувалося над ним, а він все не випускав з рук порожню фарфорову чашку. Буфети в кухні заскрипіли й розкололися, а він відчув, як підлога під його ногами похитнулася.
Простягнувши руку, він доторкнувся до стіни. Її поверхня проломилася; сірі частинки швидкоплинно полинули донизу, посипалася штукатурка, нагадуючи випадання радіоактивної пилюки надворі. Він сів за стіл, і порожнисті ніжки стільця зігнулися; зірвавшись, поставив чашку на стіл і спробував випростати ті ніжки. Стілець розпався в його руках; шурупи, які дотепер скріплювали окремі частини стільця, були вирвані й стирчали з гнізд. Побачив, що керамічна чашка на столі розтріскується; по ній збігли лінії павутини, немов тінь від виткого гудиння, ось чашка вже надщербилася, і стало видно її неглазуровану внутрішню поверхню.
— Що він робить? — здалеку до нього долинув голос Ірмґард Бейті.— Він усе трощить! Ісидоре, припини...
— Це не я роблю, — сказав він.
Хиткою ходою пішов до вітальні, щоб побути на самоті; стояв біля подертого дивана, втупившись поглядом у жовту стіну, поцяцьковану плямами, що залишилися після вже вимерлих клопів, що колись по ній повзали, і знову пригадав собі мертвого павука з чотирма лапами. «Тут геть усе струхлявіло, — подумав він. — Руйнування почалося вже давно, і воно не зупиниться. Мертвий павук — підтвердження цьому».
Глибоко пригнічений Ісидор дивився на прогнилу підлогу, де лежали частини тіл тварин: голова ворони, муміфіковані руки, що колись могли бути кінцівками мавп. Неподалік стояв осел, був нерухомий, але, здається, живий; принаймні він не розкладався. Ісидор рушив до нього, відчуваючи, як під його ногами хрускотять, немов сухе бадилля, кістки тварин. Ще не дійшов він до осла — до тварини, яка йому найбільше подобалася, — як раптом звідкись узялася ворона з блискучим оперенням і всілася на сумирну морду осла. «Геть!» — вигукнув він, але ворона встигла видзьобати ослові очі. «Знову, — подумав він. — Знову я у проваллі. Я пробуду тут дуже довго, — усвідомив він. — Як і колись раніше. Це завжди триває довго, оскільки тут ніщо не змінюється; приходить час, коли припиняється навіть занепад».
Зашурхотів сухий вітер, а навколо нього заторохтіли купи сухих кісток. «Навіть вітер їх ламає, — зауважив він. — На цій стадії, перед зникненням часу. Шкода, що не пам’ятаю, як я тоді звідси видерся», — подумав він. І поглянувши вгору, не побачив нічого такого, за що можна було б учепитися.
«Мерсере! — вигукнув він. — Де ти тепер? Я знову у замогильному світі, але цього разу тебе тут немає».
Щось проповзло по його черевикові. Він укляк і намагався знайти... і таки знайшов, бо воно рухалося, дуже повільно. Покалічений павук шкандибав на залишених чотирьох ногах; Ісидор підібрав його і поклав собі на долоню. «Кістки самовідновлюються, — зрозумів він, — і павук знову живий. Тож Мерсер має бути десь поряд».
Повіяв вітер, ламаючи кістки і торохкаючи ними, тож Ісидор тепер відчув присутність Мерсера. «Прийди до мене, — сказав він Мерсеру. — Проповзи по моїй нозі або знайди інший спосіб прийти до мене. Добре, Мерсере?» — прохав він. А вголос вигукнув:
— Мерсере!
З усіх боків на нього насувалися бур’яни; бур’яни вгризалися в стіни, які його оточували, і роз’їдали їх, аж поки не стали власними спорами. Потім спори набубнявіли, розчахнулися й почали вибухати серед заржавілого заліза й уламків бетону, з яких раніше були зроблені стіни. Після того, як стіни рухнули, спустошення не щезло, а тривало далі; спустошення приходило після всього іншого. За винятком кволої невиразної постаті Мерсера; і ось старий постав перед Ісидором, на обличчі — незворушний спокій.
— Небо й справді намальоване? — запитав Ісидор. — Там точно видно мазки пензля, якщо збільшити зображення?
— Так, — відповів Мерсер.
— Я їх не бачу.
— Ти дивишся дуже зблизька, — сказав Мерсер. — Тобі треба відійти якнайдалі, туди, де стоять андроїди. У них ліпша перспектива.
— Тому вони і кажуть, що ти підробка?
— А я і є підробка, — мовив Мерсер. — Вони в цьому щирі; і проведене ними дослідження — обґрунтоване. З їхнього погляду, я — насправді старий, нікому не потрібний епізодичний актор на ймення Ел Джері. Тож їхнє викриття цілком правдиве. Вони й справді брали в мене інтерв’ю у моєму домі, як вони і твердять, і я розповів їм усе, що вони хотіли знати, а вони хотіли знати буквально все.
— І про віскі?
Мерсер усміхнувся.
— Так, і про віскі. Вони добряче потрудилися, і, з їхньої погляду, викриття, зроблене Бастером Френдлі, цілком переконливе. Але вони ще довго ламатимуть собі голову, чому нічого не міняється. Бо ти — досі тут, і я також — досі тут, — Мерсер показав помахом руки на добре знайомий кам’янистий схил. — Я щойно витягнув тебе з замогильного світу й тягтиму й далі, аж поки ти не втратиш до цього цікавість і не захочеш все припинити. Але тобі доведеться перестати шукати мене, тому що я ніколи не перестану шукати тебе.
— Мені не сподобалося оте з віскі,— сказав Ісидор. — Це принизливо.