Тремтливими пальцями він вийняв з бардачка нову бляшанку нюхальної суміші, зірвав захисну плівку і взяв велику пучку. Відпочивав, сидячи в кабіні, а ноги тримав на сухій запорошеній землі. «І треба ж мені було прилетіти аж сюди, — розмірковував він. — Я зробив величезну дурницю». Тепер він почувався надто втомленим, щоб летіти назад.
«Якби я тільки зміг поговорити з Дейвом, — подумав він, — то все б одразу минулося. Я полетів би додому і ліг би спати. У мене є електрична вівця, я маю роботу. Незабаром з’явиться більше анді, яких потрібно буде деактивовувати; моя кар’єра не завершена; я ще не вполював свого останнього анді. Може, якраз через це я й переживаю. Боюся, що їх більше не з’явиться». Рік поглянув на годинник. Пів на десяту. Взявши слухавку, він набрав Палац правосуддя на Ломбард-стрит.
— Хотів би поговорити з інспектором Браєнтом, — сказав він міс Вайлд, телефоністці з управління.
— Інспектора Браєнта немає в кабінеті, містере Декард. Він кудись полетів, і я не можу йому додзвонитися. Мабуть, вийшов із кабіни.
— Він не сказав, куди саме летить?
— Кудись у справі андроїдів, яких ви деактивували вчора ввечері.
— З’єднайте мене з моєю секретаркою, — попросив він.
За мить на екрані з’явилося помаранчеве трикутне обличчя Енн Марстен.
— Містере Декард... інспектор Браєнт намагався з вами зв’язатися. Він, здається, вніс ваше прізвище у список для відзначення нагородою і подав на розгляд Вищій Раді. Тому що ви деактивували шістьох...
— Я знаю, що я зробив, — перебив він.
— Ще нікому не вдавалося... Ага, Містере Декард, іще одне. Телефонувала ваша дружина. Питала, чи з вами все гаразд. З вами все гаразд?
Він не відповів.
— Хай там що, — вела далі міс Марстен, — але вам треба їй зателефонувати і заспокоїти. Вона просила вам передати, що весь час чекатиме на ваш дзвінок удома.
— А ви чули, що сталося з моєю козою? — запитав він.
— Ні, я навіть не знала, що ви маєте козу.
— Вони забрали мою козу, — сказав Рік.
— Хто, містере Декард? Викрадачі тварин? Ми щойно отримали звіт про нову велику банду, мабуть, малолітки, що діють...
— Ні, викрадачі життів, — відповів він.
— Я вас не розумію, містере Декард, — міс Марстен пильно дивилася на його обличчя. — Містере Декард, маєте кепський вигляд. Ви дуже втомлений. Боже, з вашої щоки тече кров.
Він торкнувся рукою щоки і відчув щось вологе. Мабуть, від каменя. Видно, у нього влучив ще один камінь.
— Ви схожий на... — запнулася міс Марстен, — на Вілбера Мерсера.
— Так, — мовив він. — Я і є Вілбер Мерсер. Я з ним саме злився. І тепер не можу відокремитися. Сиджу тут і чекаю, поки ми розділимося. Це десь на кордоні з Ореґоном.
— По вас когось прислати? Патрульний говеркар? Він забере вас звідти.
— Ні, — заперечив він. — Я вже не працюю в управлінні.
— Видно, ви вчора таки перевтомилися, містере Декард, — сказала вона з легким докором. — Вам би тепер добре виспатися. Містере Декард, ви наш найкращий мисливець за головами, найкращий з усіх, які коли-небудь у нас працювали. Як побачу інспектора Браєнта, то скажу йому, що ви вдома відпочиваєте. Зателефонуйте своїй дружині, містере Декард, бо вона дуже хвилюється. Та ви обоє страшенно замучені.
— Все це через козу, — провадив він, — а не через андроїдів. Рейчел помилялася... мені було неважко їх деактивувати. Та й той спеціал помилився, коли твердив, що я вже не зможу злитися з Мерсером. Лише Мерсер не помилявся.
— Повертайтеся в район затоки Сан-Франциско, де є люди. А під ореґонським кордоном, мабуть, нікого, правда? Ви там один?
— Дуже дивно, — проговорив Рік, — але в мене виникла абсолютна, цілковита, непідробна ілюзія того, що я став Мерсером і хтось насправді кидає в мене камінням. Водночас, відчуття цілком відмінне від того, коли ви тримаєтеся за руків’я емпатомодулятора. Коли ви використовуєте емпатомодулятор, то відчуваєте, що перебуваєте поруч із Мерсером. Вся відмінність в тому, що нікого поруч не було, я був сам.
— Тепер кажуть, що Мерсер — фальшивка.
— Мерсер — не фальшивка,— заперечив він.— Якщо тільки сама реальність не є фальшивкою.
«Наприклад, оцей пагорб, — подумав він. — Оця пилюка, оце каміння; та всі вони різні, кожен камінь відрізняється один від одного».
— Боюся, — мовив він, — що я назавжди став Мерсером. Бо злившись із ним хоча б раз, назад уже вороття немає.
«Невже мені знову доведеться підійматися на той пагорб? — розмірковував він. — І так до нескінченності, так само, як Мерсер... я потрапив у пастку вічності».
— До побачення, — сказав він і вже було хотів покласти слухавку.
— Зателефонуєте дружині? Пообіцяйте мені?
— Так, — він кивнув головою. — Дякую, Енн.
Рік поклав слухавку. «Ліпше відпочити, — вирішив він. — Останній раз я лежав у ліжку з Рейчел. А це порушення закону. Злягання з андроїдом — це серйозне правопорушення і тут, і в колонізованому світі. Вона вже, мабуть, повернулася до Сієтла. Сидить собі з іншими Роузенами — людьми і гуманоїдами. Як би мені хотілося зробити з тобою те, що ти зробила зі мною, — розмірковував Рік. — Але це неможливо зробити з андроїдом, бо вони таким не переймаються. Якби я вбив її минулої ночі, то коза лишилася б живою. Це було моє найгірше рішення. Так, — думав він, — усе почалося з цього, а також із того, що я переспав з тобою. Хай там як, але в одному ти мала слушність: я таки змінився. Та не так, як ти передбачала».
«У значно гірший спосіб», — вирішив він.
«І все-таки, мені однаково. Я більше нічим не переймаюся. Після того, що сталося зі мною там, вище на схилі. Цікаво, що б трапилося зі мною, якби я не припинив сходження й досягнув таки вершини пагорба. Адже саме там, здається, вмирає Мерсер. І саме там тріумф Мерсера проявляє себе — там, наприкінці великого зоряного циклу».
«А якщо я — Мерсер, — подумав він, — то я ніколи не помру, навіть за десять тисяч років. Мерсер безсмертний».
Він знову зняв слухавку відеофону, щоб подзвонити дружині.
І заціпенів.
Розділ 22
Він поклав слухавку й не зводив очей з чогось рухливого біля говеркара. Невелика опуклість на ґрунті серед каміння. «Тварина, — подумав він. І його серце забилося швидше в передчутті дива. — Я знаю, що це таке, — раптом усвідомив він. — Ніколи їх не бачив, але знаю зі старих фільмів про тварин. Вони вимерли!» — мовив він до себе. Швидко вийняв зім’ятий каталог «Сідні» і гортав сторінки задубілими пальцями.
«РОПУХИ (Буфоніди), всі види............„В“».
Вимерли багато років тому. Разом із ослом — найулюбленіші живі істоти Вілбера Мерсера. Але на першому місці все ж таки ропуха.
Потрібна коробка. Він обернувся назад; на задньому сидінні нічого схожого на коробку не побачив; вистрибнув із кабіни, поквапився до багажного відсіку, ключем відімкнув двері й відчинив їх навстіж. Там у картонній коробці лежала запасна паливна помпа для говеркара. Він швиденько викинув із коробки помпу, поклав у неї щось схоже на мотузок з клоччя й обережно пішов до ропухи. Не зводячи з неї очей.
Помітив, що ропуха майже ідеально зливалася з текстурою та відтінком всюдисущої пилюки. Мабуть, зазнала еволюційних змін, пристосовуючись, як і колись раніше, до нових кліматичних умов. Якби не рухалася, він би її так і не помітив; хоча й сидів за два ярди від неї. «На що може розраховувати людина, яка знаходить... якщо знаходить тварину, що вважається вимерлою? — запитав він сам у себе й з усіх сил намагався пригадати. — Аякже, трапляється це вкрай рідко. Здається, вона отримує від ООН орден і грошову винагороду. Виплату в розмірі кількох мільйонів доларів. А тут ще й улюблена істота Мерсера». «Господи, — подумав він, — та ж цього не може бути. А що як мій мозок зазнав впливу радіоактивної пилюки. Тоді я — спеціал. Зі мною щось трапилося. Як із тим пустолобим і його павуком; те, що трапилося з ним, тепер відбувається зі мною. А це все влаштував Мерсер? Але Мерсер — це я. Тоді я це влаштував; я знайшов ропуху. Знайшов тому, що дивлюся очима Мерсера».