Він сів навпочіпки і схилився над ропухою. Вона трохи розсунула ґрунт, зробивши своїм тільцем невелику заглибину в пилюці. І тепер було видно тільки верхню частину її плаского тіла, а також два ока, що виступали над рівнем ґрунту. Тим часом метаболізм у її організмі сповільнювався і майже зупинився — вона впала в сплячку. Очі потьмяніли й не реагували на Ріка, а він з жахом подумав; «Вона померла; може, від спраги». Але вона знову поворухнулася.
Поклавши картонну коробку на землю, він обережно здував з ропухи пилюку. Вона, здається, не заперечувала і, поза сумнівом, не помічала його існування.
Піднявши ропуху, він відчув її характерну холодність, а її тіло в його руці здавалося сухим і зморшкуватим, майже трухлявим. Вона була не просто прохолодною, але холодною, немовби виповзла з печери вглибині землі, за милі від сонця. Ропуха почала вивертатися; своїми слабкими задніми лапками вона намагалася випручатися з його долоні, інстинктивно хотіла виплигнути з його руки. «Велика, — спостеріг він, — вже доросла й досить розумна. Здатна в притаманний їй спосіб вижити там, де навіть нам не дуже вдається виживати. Цікаво, де вона знаходить воду для метання ікри».
«Ось, що бачить Мерсер, — розмірковував Рік, старанно, знову й знову обв’язуючи картонну коробку мотузкою. — Життя, яке ми вже більше не помічаємо; життя, що по самий ніс засипане уламками мертвого світу. У кожній вуглинці всесвіту Мерсер, мабуть, бачить невидиме життя. Тепер мені все зрозуміло. Досить було єдиний раз поглянути на довколишній світ очима Мерсера, і я тепер уже, мабуть, не зможу дивитися на нього інакше».
«І жоден андроїд, — вирішив він, — не відтинатиме лап цій істоті. Як вони відтинали павукові пустолобого».
Він поклав дбайливо перетягнуту мотузкою коробку на сидіння говеркара й умостився за кермо. «Таке відчуття,— подумав він,— ніби знову став дитиною». Тепер уся важкість — ота неймовірна гнітюча втома — враз його покинула. «Ох, що буде, коли Айрен почує про це,— Рік зняв слухавку і почав набирати номер. Але зупинився. — Хай ропуха стане для неї несподіванкою, — вирішив він. — Лише якихось тридцять хвилин — і я вдома».
Рішуче запустив мотор і невдовзі зі свистом шугнув у небо, взявши курс на Сан-Франциско, що на сімсот миль південніше. Айрен Декард сиділа біля адаптера настрою «Пенфілда», торкаючись великим пальцем правої руки кнопок набору номера. Але жодної кнопки не натискала; почувалася надто розбитою і хворою, щоб чогось хотіти: пригнічення позбавляло її відчуття майбутнього і будь-якого просвітку, що згодом міг у неї з’явитися. «Якби Рік був удома, — подумала вона, — він би порадив набрати 3, а тоді мені б захотілося набрати щось суттєвіше — невгамовну радість, а якщо не невгамовну радість, то, можливо, 888 — бажання дивитися телевізор, незалежно від того, що показують. До речі, а що там показують? — запитала вона себе. — Цікаво, куди це подався Рік? Можливо, він повернеться, але, з іншого боку, можливо й ні», — сказала вона собі і, здається, відчувала, як від віку в неї всихаються кістки.
У вхідні двері хтось постукав.
Поклавши пульт від «Пенфілда», вона зістрибнула, подумавши: «Якщо це Рік, мені вже не треба буде набирати жодного коду. У мене вже є те, що мені потрібне — якщо тільки це Рік». Вона підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.
— Привіт, — сказав він.
Так, це й справді був Рік із садном на щоці, у зім’ятому й припорошеному одязі; навіть у його волоссі було повно пилюки. Його руки, його обличчя, за винятком очей — усе вкрите пилюкою. Округлі від благоговіння, його очі сяяли, немов у хлопчака. «Має вигляд, ніби десь грався на вулиці, а тепер усе покинув і прийшов додому, — подумала вона. — Відпочивати, митися й розповідати про чудеса, що трапилися впродовж дня».
— Я така щаслива, що ти вже повернувся, — промовила вона.
— Я дещо приніс.
Обома руками він тримав картонну коробку; коли зайшов до квартири, то не випускав її з рук, а й далі тримав, не наважуючись кудись поставити. «Ніби в коробці є щось крихке і дорогоцінне, — гадала вона. — І він ні на мить не хоче з ним розлучатися».
— Я приготую тобі каву, — мовила вона.
Біля плити натиснула на кнопку «кава» й за мить поставила велике горнятко на кухонний стіл — там, де він завжди любив сидіти. Все ще тримаючи коробку, він сів, а з округлих очей не сходив захват. За всі роки спільного життя такого виразу вона ще не помічала на його обличчі. Щось трапилося, відколи вона бачила його востаннє; відколи вчора ввечері він полетів у своєму говеркарі. Тепер він повернувся і приніс цю коробку, а в коробці — розгадку того, що з ним сталося.
— Страшенно хочу спати, — озвався він. — Відсипатимуся весь день. Гаррі Браєнт телефонував, сказав узяти відгул і відпочивати. Саме це я й зроблю.
Дуже обережно він поклав коробку на стіл і обхопив долонями горнятко гарячої кави.
Умостившись за столом навпроти Ріка, вона спитала:
— Що там у коробці, Ріку?
— Ропуха.
— Покажи, — вона дивилася, як він розв’язував мотузку і знімав кришку.
— Ой! — скрикнула вона, побачивши ропуху; вона її злякалася. — Кусається? — запитала Айрен.
— Візьми її в руки. Ні, вона не кусається. Ропухи не мають зубів, — Рік вийняв з коробки ропуху і простягнув її Айрен. Переборовши відразу, вона прийняла тварину.
— Думала, що ропухи вже вимерли, — протягнула вона, приглядаючись до її лап; вони видавалися мало що не зайвими. — А ропухи плигають, як жаби, правда? Питаю, щоб вона раптом не зістрибнула з моєї руки.
— Ропуха має слабкі лапи, — відповів Рік. — Тим ропуха й відрізняється від жаби. Жаби тримаються здебільшого води, а ропухи можуть жити навіть у пустелі. Оцю я знайшов у холодній пустелі, неподалік Ореґону. Там уже не залишилося нічого живого.
Він простягнув обидві руки, щоб забрати ропуху. Але Айрен щось на ній намацала; тримаючи ропуху догори ногами, вона провела пальцем по животі тварини і длубала щось нігтем. Ураз відчинила невелику панель управління.
— Ого, — обличчя Ріка поступово згасало. — Так, уже бачу; все зрозуміло.
Геть занепалий духом, він мовчки дивився на підробну тварину; спантеличено забрав ропуху в дружини, посмикав підробні лапи... здається, ніяк до кінця не міг цього усвідомити. Відтак обережно поклав підробну тварину в коробку.
— Мене одне дивує — як вона потрапила в ту пустельну частину Каліфорнії. Хтось же мусив її там випустити. Вже й не питаю навіщо.
— Мені не треба було тобі казати... що ропуха електрична, — вона доторкнулася рукою до його плеча; почувалася винною, що своєю допитливістю зіпсувала йому настрій.
— Нічого,— сказав Рік.— Навіть добре, що я все знаю. Бо... — він замовк. — Ліпше, коли все знаєш.
— Хочеш, я ввімкну адаптер настрою? Тобі стане легше. Тобі завжди після нього стає легше — не так, як мені.
— Не треба, — він струснув головою, ніби хотів привести себе до тями. — Той павук, якого Мерсер дав пустолобому Ісидорові, мабуть, також підробка. Але яке це має значення? Електричні тварини також живуть своїм життям. Яким би нікчемним те життя не було.
— Ти маєш такий вигляд, ніби пройшов сотню миль, — мовила Айрен.
— Так, для мене день виявився надто довгим, — він кивав головою.
— Лягай у ліжко; відсипайся.
Рік втупився у неї поглядом, а тоді розгублено промовив:
— Але він закінчився, правда?
Рік довірливо чекав на підтвердження своєї думки з боку дружини, так немов вона могла знати. Так немов просто почути свої слова нічого для нього не означало. Здавалося, він сумнівався в тому, що сказав. Його слова не видавалися йому реальними, аж поки вона не підтвердить їх своєю згодою.
— Так, закінчився, — погодилась вона.
— Господи, що за марафонське завдання,— сказав Рік. — Як почав той забіг, то вже думав не зупинюся; мене буквально ніби щось підштовхувало, аж поки я не порішив обох Бейті, а тоді раптом в мене більше не було роботи. І тоді... — він насторожено замовк, очевидно здивувавшись від того, що хотів сказати. — І тоді було найгірше, — вимовив він. — Покінчивши з ними, я ніяк не міг зупинитися, оскільки після того, як я зупинився б, у мене б нічого не лишилося. Ти правильно сказала вранці — так! — я безжалісний коп із закривавленими руками.