«Я більше тут не сам, — усвідомив Ісидор. — Поселився ще один мешканець, зайняв якусь порожню квартиру, і настільки близько, що мені навіть чути звук його телевізора. Мабуть, на поверх або на два нижче, але не більше. Треба подивитися», — промайнула в нього думка. Що ви робите, коли поселяється новий мешканець? Заходите до нього і щось позичаєте, хіба не так? Але за його пам’яті такого ще не траплялося. Ні в цьому будинку, ні деінде: люди виїжджали, люди емігрували, але ніхто не вселявся. «Треба чимось їх пригостити, — вирішив він. — Чашкою води чи ліпше молока; так, молока або ж борошна, а може, яйцем... або чимось із ерзац-замінників».
Заглянувши до холодильника, у якому вже давно вийшов з ладу компресор, він узяв шматок не дуже свіжого маргарину. І з маргарином у руці — схвильований, аж загупало серце — пішов до квартири поверхом нижче. «Треба заспокоїтися, — подумав він. — Їм не обов’язково казати, що я пустолобий. Якщо дізнаються, то навіть говорити зі мною не схочуть; раніше так завжди було. І чого б це?»
Він поквапився вниз по сходах.
Розділ 3
По дорозі на роботу Рік Декард, як і бозна-скільки інших людей, на якусь хвилю принишк біля одного з найбільших зоомагазинів Сан-Франциско. Посередині довжелезної вітрини в клітці з прозорого пластику та з підігрівом стояв страус, який щораз поводив головою з витріщеними очима. Птаха, згідно з інформацією на прикріпленій до клітки табличці, щойно привезли із Клівлендського зоопарку. Це був єдиний страус на всьому Західному узбережжі. Надивившись на птаха, Рік ще хвилю-другу сумно споглядав на цінник. А тоді вже понісся до Палацу правосуддя на Ломбард-стрит і виявилося, що на чверть години запізнився на роботу.
Відчинивши двері офісу, він одразу почув голос свого начальника, поліцейського інспектора Гаррі Браєнта — капловухого, рудоволосого, недоладно одягненого чоловіка з розумними очима, здатними миттєво звертати увагу на важливі деталі.
— Зустрінемося о дев’ятій тридцять в кабінеті Дейва Голдена, — сказав інспектор Браєнт, перегортаючи тоненькі, як цибулеві лушпайки, віддруковані аркуші паперу на дошці-планшеті. — Бо Голден, — вів далі він, — потрапив до лікарні «Гора Сіон» з діркою від лазера у хребті. І лежати йому там щонайменше місяць. Допоки медики не переконаються, що органічний пластик зрісся з хребцями.
— А що трапилося? — запитав Рік, похоловши. Адже головний мисливець за головами ще вчора був цілком здоровий; наприкінці дня він, як завжди, шугнув у своєму говеркарі додому, що в густозаселеному престижному районі Ноб-Гілл.
Браєнт лишень пробурмотів ще раз через плече про дев’ять тридцять у кабінеті Дейва і пішов, залишивши Ріка наодинці.
Рік переступив поріг свого кабінету й одразу почув за спиною голос секретарки Енн Марстен.
— Містере Декард, ви вже чули, що сталося з містером Голденом? У нього стріляли. — Вона зайшла за ним у задушливий, тісний кабінет і ввімкнула повітряний фільтр.
— Так, — відповів він неуважно.
— Це мусив бути один із тих нових надрозумних анді «Корпорації Роузен», — сказала міс Марстен. — А ви вже прочитали рекламний проспект корпорації і специфікації до їхньої новинки? Вони перейшли на використання мозку «Нексус-6», спроможного здійснювати вибір з двох трильйонів елементів або десяти мільйонів нейронних зв’язків, — вона стишила голос. — Ви пропустили вранішній відеодзвінок. Це мені сказала міс Вайлд; надійшов рівно о дев’ятій.
— Вхідний відеодзвінок? — запитав Рік.
Міс Марстен відповіла:
— Вихідний дзвінок містера Браєнта до російського ВПУ[2]. Цікавився, чи вони не погодяться подати офіційну скаргу на завод «Корпорації Роузен», що на Сході.
— Гаррі й далі сподівається на відкликання з ринку мозку «Нексус-6»? — Ріка це нітрохи не дивувало. Бо з часу публікації 1991 року специфікацій та експлуатаційних характеристик більшість поліцейських управлінь, що працювала з анді-втікачами, безперестанку заявляли про свій протест. — Радянська поліція все одно не зможе зробити більше, ніж ми. — На юридичному рівні виробники мозку «Нексус-6» діяли відповідно до колоніального права, адже їхній материнський завод з виробництва автоматики розташовувався на Марсі. — Найліпше поставитися до нової розробки як до доконаного факту, — сказав він. — Так завжди було після появи кожної нової модифікації мозку. Пригадую обурливі відгуки, коли люди Сандермана презентували старий Т-14 1989 року. Буквально всі поліцейські управління Західної півкулі скаржилися на неспроможність тестів виявити його присутність у разі незаконного проникнення на Землю. І по суті, якийсь час вони справді мали рацію.
Рік пригадав, як понад п’ятдесят андроїдів Т-14 у той чи в інший спосіб зуміли проникнути на Землю, і їх не вдавалося виявити ледь не протягом усього року. Але потім у Радянському Союзі в Інституті ім. Павлова розробили тест на емпатію, який отримав назву тест Войґта. Відтоді жодному андроїдові Т-14, принаймні так вважалося, не вдалося пройти цей тест.
— А знаєте, що каже з цього приводу російська поліція? — запитала міс Марстен. — Я і про це дещо знаю, — її веснянкувате помаранчеве обличчя аж засяяло.
— Дізнаюся від Гаррі Браєнта, — відрубав Рік. Він відчував роздратування; службові чутки бісили його, адже вони завжди виявлялися приємнішими за правду. Усівшись за письмовим столом, він підкреслено довго рився у шухляді, аж поки міс Марстен не зрозуміла натяк і не вийшла з кабінету.
З шухляди він вийняв старий зім’ятий конверт із цупкого жовтого паперу. Відкинувшись на спинку свого стильного крісла, від чого воно загойдалося, він ретельно переглядав вміст конверта, допоки не натрапив на потрібну йому інформацію: стислий виклад головних характеристик мозку «Нексус-6».
Швидко пробіг очима текст і переконався в достовірності слів місіс Марстен; мозок «Нексус-6» насправді складався з двох трильйонів частинок і міг здійснювати вибір у межах десяти мільйонів можливих комбінацій нейронних зв’язків. За 0,45 секунди андроїд, оснащений таким мозком, міг ухвалювати відповідне рішення з будь-яких чотирнадцяти базових реакцій-станів. Жодній перевірці розумових здібностей не під силу виявити такого анді. Перевірка розумових здібностей була дієвою хіба що за часів перших примітивних моделей 1970-х...
Андроїди на кшталт «Нексус-6», розмірковував Рік, за розумовими здібностями перевершують кілька класів спеціалів. Інакше кажучи, андроїди, оснащені мозком нового покоління «Нексус-6», з загального, прагматичного, практичноорієнтованого погляду у своїй еволюції перевершили більшу, хоча й другосортну, частину людства. Добре це було чи ні. Тож тепер прислуга в деяких випадках була більш тямущою за свого господаря. Але завдяки новим науковим досягненням, приміром тесту на емпатію Войґта-Кампфа, тепер можна було сформулювати критерії для оцінювання. Андроїди, попри свою обдарованість у царині суто інтелектуальної спроможності, не бачили сенсу у злитті, яке регулярно відбувалося серед послідовників мерсеризму, — себто, у досвіді, з яким він та й усі решта, зокрема й пустолобі, давали собі раду без найменших труднощів.
Час від часу його так само, як і більшість людей, надзвичайно дивувало, чому андроїди безпорадні перед тестом на рівень емпатії. Може, тому, що емпатія існувала тільки всередині людської спільноти, тоді як інтелект тією чи іншою мірою виявлявся в усіх видах і підвидах живих істот, навіть серед павукоподібних. Оця емпатійна спроможність передбачала насамперед неослабний колективний інстинкт; самотньому організмові, наприклад, павукові, вона непотрібна; по суті, вона стала б на заваді виживанню павука. Бо тоді б павук усвідомив, що його жертві також хочеться жити. А звідси випливає: всі хижаки, навіть високорозвинені, скажімо, коти, повмирали б з голоду.
Емпатія, якось вирішив він, мусить обмежуватися травоїдними або хоча б усеїдними істотами, здатними відмовитися від м’ясної їжі. Бо в іншому разі цей дар емпатії розмиє межі між мисливцем і жертвою, між переможцем і переможеним. Злившись із Мерсером, усі разом сходять на пагорб, а коли закінчується цикл, то разом падають у прірву замогильного світу. Як не дивно, це нагадує такий собі біологічний захист, проте він двосічний. Допоки якась із істот зазнає радості, то всі інші пов’язані з нею істоти також відчувають радість. Однак, як тільки така істота починає страждати, то й решта істот також не можуть до кінця позбутися тіні цього страждання. Тому така стадна тварина, як людина, отримує додатковий чинник для виживання; а от сови і кобри гинуть.