Скидається на те, що гуманоїдний робот — це самотній хижак.
Рікові подобалося думати про анді в такому руслі; це надавало його роботі певного сенсу. Умертвляючи анді, він не порушував жодного життєвого принципу, встановленого Мерсером. «Ти вбиватимеш тільки вбивць»,— оголосив їм Мерсер того року, коли на Землі з’явилися перші емпатомодулятори. А в мерсеризмі, у міру того, як він еволюціонував у повноцінне теологічне вчення, поняття Вбивць набрало певної невизначеної підступності. У мерсеризмі абсолютне зло трималося за подертий плащ старого чоловіка, що непевною ходою йде вгору, але не зрозуміло, хто чи що було тим злом. Мерсерит відчував зло без розуміння його природи. Інакше кажучи, мерсерит міг вгледіти невизначену присутність Вбивць там, де тільки вважав за потрібне. Для Ріка Декарда гуманоїдний робот-утікач, що вбив свого господаря, що володів інтелектом, більшим за інтелект багатьох людей, але при цьому не відчував потреби в догляді за тваринами і був неспроможний тішитися успіхом іншої форми життя, а чи сумувати через її невдачу — саме такий анді й був для нього остаточним втіленням Вбивць.
Згадавши про тварин, Рік подумки повернувся до страуса, якого бачив в зоомагазині. На якийсь час відклав специфікацію до мозку «Нексус-6», узяв пучку нюхального тютюну «Місіс Сіддон № 3» і задумався. Тоді поглянув на годинник і, побачивши, що має ще трохи часу, підняв слухавку настільного відеофону й попрохав міс Марстен з’єднати його із зоологічним магазином «Щасливий собака» на Шаттер-стрит.
— Так, сер, — відповіла міс Марстен і розгорнула телефонний довідник.
«Але ж не можуть вони аж стільки правити за страуса, — подумав Рік. — Хочуть, щоб покупець торгувався, як у давні часи під час купівлі автомобіля».
— Зоомагазин «Щасливий собака», — промовив чоловічий голос, і на екрані з’явилося обличчя з миттєво щасливою усмішкою. Лунали голоси тварин.
— Я щодо страуса, що у вітрині, — сказав Рік, бавлячись керамічною попільничкою на столі перед собою. — Який у вас перший внесок?
— Хвильку, зараз скажу, — промовив продавець тварин, намацуючи пальцями ручку й записник. — Третина вартості. — Він щось занотовував у записнику. — Ще хочу запитати, сер, чи не бажаєте віддати нам якусь тварину як частку оплати за покупку.
— Про таке ще не думав, — відповів Рік насторожено.
— Пропонуємо кредит на тридцять місяців, — сказав продавець. — Під неймовірно низьку відсоткову ставку, шість відсотків на місяць. У підсумку ваша щомісячна виплата становитиме зі знижкою...
— Але спочатку трохи знизимо ціну, — сказав Рік. — Знижуємо на дві тисячі, і жодної тварини як часткової оплати; приходжу з готівкою.
«Дейв Голден, — розмірковував собі він, — вже вибув із гри. Це може немало значити... залежно від того, скільки завдань я отримаю цього місяця».
— Сер, — сказав продавець зоомагазину, — запропонована нами ціна вже й так зі знижкою на тисячу доларів. Зазирніть у «Сідні»; я зачекаю. Хочу, щоб ви самі, сер, переконалися у слушності моїх слів.
«Боже,— подумав Рік.— Вони нізащо не поступляться». Але все ж таки знічев’я видобув із кишені куртки зігнутий удвоє каталог «Сідні», погортав його, поки не знайшов «Страус», «самці-самки», «старі-молоді», «хворі-здорові», «нові-вживані» і почав проглядати ціни.
— Новий, самець, молодий, здоровий, — провадив своє продавець. — Тридцять тисяч доларів. — Він також розгорнув свій каталог «Сідні». — Тож ви бачите, що ціна зі знижкою на тисячу доларів. Отже, ваш перший внесок становитиме...
— Я ще подумаю, — сказав Рік. — Я передзвоню, — і вже збирався покласти слухавку.
— А як вас звати, сер? — запитав стривожено продавець.
— Френк Меррівелл, — відповів Рік.
— Ще, будь ласка, скажіть свою адресу, містере Меррівелл? На випадок, якщо мене не буде в магазині, коли ви зателефонуєте.
Він вигадав якусь адресу й поклав слухавку відеофону на важіль. «Круглу суму вони правлять», — подумав він. Але люди все одно купують; видно, мають гроші. Підійнявши знову слухавку, він різко сказав:
— З’єднайте мене із зовнішньою телефонною лінією, міс Марстен. І не підслуховуйте; розмова конфіденційна, — він сердито зиркнув на неї.
— Так, сер, — проказала міс Марстен. — Уже можете набирати номер, — вона вийшла з мережі, а він залишився наодинці із зовнішнім світом.
По пам’яті набрав номер магазину, що продавав підробних тварин, де він і придбав оту ерзац-вівцю. На екрані з’явився чоловік, одягнений у біле, наче ветеринар.
— Доктор Макрі, — промовив чоловік.
— Це Декард вам телефонує. Скільки у вас коштує електричний страус?
— Як для вас, то навіть менше, ніж вісімсот доларів. І за який час ви хотіли б отримати страуса? Нам треба буде його ще складати; у нас рідко замовляють страусів...
— Гаразд, про це згодом, — перебив Рік і поглянув на годинник — доходило пів на десяту. — Усе, до побачення.
Він швидко поклав слухавку, підвівся і за мить уже стояв біля дверей кабінету інспектора Браєнта. Пройшов повз дівчину з приймальні — привабливу, з довгою до пояса косою блискучого волосся, а тоді повз Браєнтову секретарку — отого доісторичного монстра з юрського періоду, холодну та лукаву, немов якась архаїчна примара при вході до замогильного світу. Ніхто з жінок до нього не обізвався так само, як і він до них. Відчинивши внутрішні двері, він кивнув своєму начальникові, який саме розмовляв телефоном; усівшись, Рік вийняв принесену із собою специфікацію «Нексус-6» і заходився її переглядати, поки інспектор Браєнт з кимось спілкувався.
Рік почувався пригніченим. Але якщо подумати логічно, то з огляду на несподіване сходження зі сцени Дейва, він мав би щонайменше бути обережно-оптимістичним.
Розділ 4
«Мабуть, переживаю, — здогадувався Рік Декард, — щоб зі мною не сталося того самого, що з Дейвом. Анді, що зумів продірявити його лазером, з таким же успіхом продірявить і мене. Але, здається, справа в чомусь іншому».
— О, ти навіть захопив із собою оту недолугу специфікацію нової розробки мозку, — промовив інспектор Браєнт, поклавши слухавку відеофону.
— Так, до мене вже дійшли деякі чутки, — відповів Рік. — І скільки маємо тих анді? Про що дізнався Дейв?
— Поки що — вісім, — проговорив Браєнт, глянувши на дошку-планшет. — Перших двох Дейв уже встиг уколошкати.
— А решта шестеро тут у нас, у Північній Каліфорнії?
— Наскільки нам відомо. Дейв каже, що в нас. Я саме з ним і говорив відеофоном. Маю його записи; знайшов у його столі. Він каже, що це вся інформація, яку йому вдалося роздобути, — Браєнт постукав пальцем по купі аркушів паперу. Але поки що інспектор начебто і не збирався передавати Ріку записи; з якихось міркувань він сам їх гортав, насупившись і облизуючи губи.
— Наразі в мене жодного невідкладного завдання, — проявив ініціативу Рік. — Готовий узяти на себе анді Дейва.
— При перевірці підозрюваних Дейв використовував модифіковану шкалу Войґта-Кампфа, — провадив замислено Браєнт. — Ти ж розумієш, принаймні маєш розуміти, що вона не розроблена конкретно для цього нового типу мозку. Для цього типу мозку немає тесту; три роки тому шкалу Войґта удосконалив Кампф, і це все, що ми маємо, — він зробив паузу, розмірковуючи. — Дейв каже, що шкала точна. Можливо, що й так. Але я хочу, щоб до того, як ти візьмеш на себе отих шістьох... — він знову постукав пальцем по купі аркушів паперу. — Словом, тобі треба полетіти до Сієтла і переговорити з людьми з «Корпорації Роузен». Попроси їх надати тобі для тестування зразок нового мозку «Нексус-6».
— А тоді перевірити його за шкалою Войґта-Кампфа, — сказав Рік.
— Це тільки здається, що так просто, — промовив Браєнт більше сам до себе, ніж Рікові.