Не менший вплив на молодого Петра мав і батько, Дорофій Дорошенко, який обіймав посаду полковника в реєстровому козацькому війську. Петро Дорошенко, безсумнівно, цінував таку славну родинну традицію і з гордістю згадував своїх лицарських предків. Що стосується молодих років Петра Дорошенка, то тут інформація, що дійшла до нас крізь сторіччя, дуже обмежена. Майже немає даних про те, яку освіту здобув майбутній гетьман, хоча маємо сказати, що літописні джерела сповіщають: Дорошенко добре знав латинську та польську мови, був непогано обізнаний із тогочасною наукою та літературою. Військовий талант майбутнього гетьмана заявив про себе досить рано — у неповних тридцять років він став полковником Прилуцького полку, а потім полковником Черкаського та Чигиринського полків, брав участь у боях під проводом Богдана Хмельницького. Виконував Дорошенко й важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським та шведським урядами, при цьому продемонструвавши здібності талановитого дипломата.
Брав Петро Дорошенко участь і в поході гетьмана Юрія Хмельницького та воєводи Шереметева під Чуднів, який відбувся 1660 року. Відомо, що після того як верхівкою козацького війська було вирішено йти на переговори з поляками, саме Дорошенко вів перемовини з провідником польського війська Єжи Любомирським і готував підґрунтя Слободищенського трактату.
Продовжилося кар'єрне зростання майбутнього гетьмана і в подальшому. За часів гетьманування Павла Тетері, 1663 року, Петро Дорошенко вже перебував на посаді генерального осавула, а з 1665 року, на додаток до цієї посади, він удруге отримав пернач черкаського полковника.
Народні повстання, від яких захиталася влада Тетері в Правобережжі, безумовно зіграли на користь Петра Дорошенка. Одразу після втечі Павла Тетері, коли медведівський сотник Степан Опара, спираючись на підтримку загонів повсталого селянства, проголосив себе гетьманом, Дорошенко дістав нагоду показати себе як хороший політик і розважливий державний діяч. Відомим є той факт, що Опара, не розраховуючи на підтримку лівобережних полків і гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Криму, для чого й почав переговори з ханом. Але в дорозі від Перекопу до Богуслава, де стояв на той час табором Степан Опара, татарських мурз, яких було уповноважено вести переговорний процес з козацтвом, перехопив і схилив на свій бік Петро Дорошенко. Внаслідок цього виступ Степана Опари був приречений на поразку. Одразу після зради татар, які й захопили гетьмана — невдаху в полон, його, разом із кількома найближчими старшинами, видали польському уряду. Після арешту Опара деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій фортеці, а в середині жовтня 1665 року був страчений у Варшаві або, згідно зі свідченнями інших джерел, у королівській ставці під містечком Рава Мазовецька.
Не краща доля очікувала й на іншого претендента на гетьманську булаву — вже згадуваного нами Василя Дрозденка. Після того як останній оголосив себе правонаступником Павла Тетері й підняв повстання на Правобережжі, він був взятий у полон козаками Дорошенка і розстріляний.
Нарешті 10 жовтня 1665 року правобережні полковники, зібравшись на малу старшинську Раду, обрали Петра Дорошенка наказним гетьманом Правобережної України. А вже на початку січня 1666 року загальна козацька Рада в Чигирині підтвердила вибір старшини. Булава правобережного гетьмана остаточно залишилася за Дорошенком, на якого в Україні, розірваній на шматки громадянською війною, покладалися великі надії.
І мусимо сказати, що значною мірою новий гетьман ті надії виправдав. Українська Гетьманщина, фактично розірвана на дві частини і вкрай спустошена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх 17 років, раптом відчула на чолі держави сильну людину. І не лише сильну, а таку, яка дбає про неї, а не лише про свої власні амбіції. Реально оцінюючи своє становище, Петро Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення своєї влади на Правобережжі і лише після цього повернути свої погляди на лівобережну частину Гетьманщини. Для цього він мав на меті заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, яке на той час, безумовно, становило в Україні домінуючий клас. Невдовзі зусиллями гетьмана і його прибічників, з метою стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, було створено регулярне двадцятитисячне військо з найманих частин — так зване сердюцьке військо. Зауважимо, що створення піхоти сердюків було своєрідним ноу — хау гетьмана Петра Дорошенка. Ці полки набиралися з козаків та інших охочих людей, в тому числі іноземців — найчастіше сербів чи молдаван. Є підстави вважати, що сердюки були особистою гвардією гетьмана Дорошенка і одержували платню безпосередньо від нього, а гетьман, у свою чергу, міг спиратися на цю військову силу не менш безпечно, аніж польська корона покладалася на своє знамените кварцяне[1] військо. У середньому в кожному сердюцькому полку налічувалося від чотирьохсот до п'ятисот козаків і несли вони службу по охороні гетьманської резиденції, військових складів і військової артилерії, а також виконували накази гетьмана. Заради справедливості мусимо зауважити, що в міру зростання неприязні до Петра Дорошенка з боку народних мас, сердюків часто — густо почали використовувати для придушення народних виступів. Саме через цей факт, до якого приєдналося невдоволення від високих витрат на утримання цього війська, ставлення до сердюків в Україні було далеким від ідеалістичного. Однак навряд чи створення сердюцької піхоти можна записати до прорахунків гетьмана Дорошенка — адже важкі часи вимагають жорстких рішень, а користь від появи цілком дієздатної армії, яка могла протистояти ворогам гетьмана, значно перевершувала шкоду від недоліків її організації.
1
Кварцяне військо — наймане військо шляхетської Польщі в XVI–XVIII ст. Уперше створено в Речі Посполитій в 1562 році за часів правління Сигізмунда II Августа. Кварцяне військо утримувалося за рахунок четвертої частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва).