Дервіш звів руки до неба:
— Ти, всевидюще небо, — єдиний мій захист! Дивуюсь я з пліткаря, який нічим, крім брехливих чуток, не дихав! Що йому до моїх турбот і журби!
Хакім багатозначно підняв догори вказівний палець і прошепотів:
— Розкажи мені правдиво, що ти знаєш про цього хворого.
Тоді дервіш розповів про зустріч з пограбованим караваном і про свої намагання врятувати життя пораненому.
Старий провів рукою по сріблястій бороді й сказав:
— Може, цей поранений дуже знатна людина і рука його дістане до самого сонця? Я сам огляну хворого. — Просунувши босі ноги в туфлі, він спустився з тераси і підійшов до верблюда.
Його оточили мешканці селища, намагаючись перекричати один одного:
— Ми знаємо цього хворого чоловіка! Це багатий купець Гурганджа Махмуд-Ялвач! Ось і на верблюді випалено його тавро! Каравани Махмуд-Ялвача в двісті — триста верблюдів ходять і до Тавріза, і до Булгара[24], і до священного Багдада!
Хакім, вислухавши жителів, помовчав, пожував губами і поважно проголосив своє рішення, а писар записав його: «Оскільки люди, які знають і заслуговують на довір'я, заявляють, що хворий — це найдостойніший купець Махмуд-Ялвач з Гурганджа, то я наказую зняти його обережно з верблюда, покласти в моєму домі і викликати лікаря-табіба, щоб він добре полікував його цілющими травами. Дервіш, який зробив добру справу, турбуючись про пораненого правовірного, може йти далі, і його повинен винагородити врятований купець. Через те, що верблюд не може належати дервішеві, він залишиться в мене, доки не вилікується його хазяїн. За проголошення судового вироку і прикладання печатки залишити при моєму управлінні чорного осла, який належить дервішеві».
— Записав? — звернувся хакім до писаря.
Той прошепотів:
— Істину сказав мій володар!
Правитель додав:
— Учений дервіше, візьми від моїх скудних коштів один дирхем[25].
Хаджі Рахім узяв мідну монету, потер нею лоба і приклав до губів. Тримаючи її в стуленій долоні, він сказав:
— Велика твоя мудрість, о хакіме, що правдиво вирішує. Ти звільнив мене від турбот про пораненого, про верблюда і про осла, на якому мені не доведеться їздити, але якого мені зате і не доведеться годувати. А я, наймізерніший із тих, що гинуть, подібний до легкої монети, що зісковзує з щедрої руки милостивця в дерев’яну чашку сліпого. І якщо твоя щедрість така ж чиста, як срібло твоєї бороди, то ця мідна монета дирхем обернеться на золотий динар.
Хаджі Рахім розтулив долоню. На ній блищала золота монета — динар.
— Істинно говорю тобі, шановний начальнику, що та земля, на яку ступить твоя нога, ніколи не зазнає неврожаю.
Хаджі Рахім знову стулив долоню і стояв нерухомий. А правитель і всі навколо безмовно дивилися, роззявивши рота, то один на одного, то на стулений кулак дервіша.
— Я дав йому мідний чорний дирхем. Це я добре пам’ятаю. Але всі ви щойно побачили в його руці золотий динар, — сказав начальник. І з швидкістю, якої ніхто не сподівався від завжди поважного старого, хакім кинувся до дервіша і вчепився в його руку: — Віддай золотий динар! Ним ти повинен оплатити судові витрати.
Хаджі Рахім розтулив долоню, і начальник схопив монету, але це знову був чорний мідний дирхем. Поважний хакім подув собі на плечі й урочисто піднявся на терасу.
Хаджі Рахім підійшов до осла, зняв свій мішок, перекинув через плече і, не озираючись, рушив далі, до Гурганджа, вигукуючи на повний голос заклик дервішів:
— Я-гу-у! Я-хак! Ля ілляхі ілля-гу-у![26]
Розділ п'ятий
ЗАВІТНА ХВІРТКА
«Все залишилося таким самим, як багато років тому, — думав Хаджі Рахім, притулившись до високої глиняної огорожі у безлюдному провулку Гурганджа. — Такі самі будиночки з плоскими дахами серед абрикосових і тутових дерев, так само на бірюзовому небі в’ються зграйками білі голуби, а ще вище над ними з тривожним криком поволі кружляють бурі коршаки… Так само над огорожею звисли білі віти розквітлої акації, і під ними причаїлась та сама маленька завітна хвіртка. На її сірих вивітрених дошках ще помітні кола майстерно вирізьбленого узору.
Колись із оцієї хвіртки виходила дівчина в рожевому одягу і оранжевому покривалі. Де вона? Що з нею сталося?»
Хвіртка відчинилась, і вийшла дівчина-підліток у довгому рожевому вбранні з шафрановим покривалом. У її руках була лопата. Злегка випнуті вилиці, трохи скошені очі, крій убрання і вузол шафранної хустки засвідчили б знаючому, що ця дівчина з тюркського племені. Наспівуючи пісеньку, вона розчистила відвідну канавку до свого саду, і вода повернула в пробитий отвір під глиняною огорожею.
24
Тавріз — велике місто у північному Ірані. Булгар — у X–XIV ст. багате торговельне і промислове місто, столиця волзьких булгар, розташоване при впадінні Ками у Волгу.
25
Дирхем — срібна монета вартістю близько 20 копійок, чорний мідний дирхем — близько 2 копійок. Динар — золота монета, приблизно 10 карбованців.
26
Цей звичайний арабський заклик дервішів означає: «Так, це він, справедливий, нема іншого аллаха, крім нього!»