Обидва старі довго мовчали. Потім Чінгісхан спитав:
— Чи благополучна була твоя подорож? Чи всього тобі вистачало в тих містах, де ти зупинявся?
— Спочатку мені постачали різну їжу вдосталь, — відповів Чан-Чунь. — Але останнім часом, коли я проїжджав землі, де побувало твоє військо, скрізь ще було видно сліди битв і пожеж. Там добувати харч було важко.
— Тепер ти матимеш усе, що захочеш. Приходь щодня до мене обідати.
— Ні, мені не потрібна така ласка! Гірський дикун живе подвижником і любить залишатися на самоті.
Служники принесли кумис, мудрець од нього відмовився. Каган сказав:
— Живи в мене, як хочеш. Ми покличемо тебе для особливої бесіди. Дозволяємо йти.
Чан-Чунь підвівся, склав долоні, помахав ними на знак поваги і вийшов.
Незабаром монгольське військо вирушило назад на північ через землі Мавераннагру. В дорозі Чінгісхан не раз присилав мудрецеві виноградного вина, динь і різної їжі.
Через ріку Джейхун військо швидко перейшло по майстерно збудованому на човнах плавучому мосту і попрямувало в бік Самарканда.
Одного разу під час зупинки Чінгісхан надіслав до Чан-Чуня повідомлення, що пізно вночі він чекає його для важливої бесіди.
Коли гомін табору став затихати і чимраз сильніше було чути трелі жаб, Ахайя-Тайші провів мудреця Чан-Чуня повз нерухомих вартових до жовтого намету великого кагана.
Обабіч золотого трону у високих срібних свічниках горіли товсті воскові свічки. Чінгісхан сидів, підібгавши ноги, на білому повстяному підсідельнику, і від круглої лакованої шапки з чорними лисячими хвостами обличчя його було в тіні, лише очі горіли, мов у тигра. Біля нього на килимі сиділи двоє секретарів, що знають монгольську і китайську мови.
Чан-Чунь опустився на килим перед троном і сказав:
— Я — дикун гір і вже багато років вправляюся в «дао» — у вченні про найпрекрасніше і найвеличніше. Я люблю перебувати тільки в дуже відлюдних і тихих місцях, люблю блукати пустелею чи стояти там, роздумуючи. А тут, поблизу царського намету, — постійний гомін від великої кількості воїнів, їхніх коней і возів. Від цього мій дух неспокійний. Тому, чи не буде мені дозволено їхати з моєї волі то поперед, то позад твого походу? Для гірського дикуна це буде великою ласкою.
— Хай буде так, як ти бажаєш, — відповів каган. Потім він спитав: — Поясни мені, що таке грім? Чи правду кажуть мені чаклуни і головний шаман Бекі, нібито грім — це гримання богів, які живуть на небі за хмарами, коли вони гніваються на людей? А гніваються вони тоді, коли люди в жертву їм приносять не чорних тварин, як належить, а тварин іншого кольору. Чи вірно це?
— Небо гнівається на людей не за приношення, багаті чи бідні, — відповів Чан-Чунь. — Гнівається небо і не за те, що йому приносять у жертву баранів чи коней не чорних, а рудих, рябих чи білих. Я так само чув хибні слова твоїх шаманів, нібито влітку людям не можна митися в ріках чи прати в воді одяг, катати повстину чи збирати гриби, — через усе це небо нібито дуже гнівається і посилає на землю грозу з блискавками і громом… Зовсім не в цьому полягає неповага людей до неба, а в тому, що люди роблять багато злочинів. Я, гірський дикун, читав у стародавніх книгах, що з трьох тисяч різних людських злочинів наймерзенніший — неповага до своїх батьків… Багато разів я помічав у дорозі, що твої підданці не досить поважають своїх батьків: самі об’їдаються на бенкетах, а старих батьків, матерів і дідів морять голодом. І ось за те, що безсердечні сини й дочки ображають своїх батьків, праведне небо обрушується на людей, караючи їх блискавкою і громом. Постарайся, государю, напоумити і виправити твій народ.
— Мудрець каже до діла! — зауважив Чінгісхан і наказав переписувачам записати слова Чан-Чуня і по-монгольському, і по-китайському, і по-тюркському, щоб видати особливий закон про повагу до батьків[171].