Коли на золотих блюдах було подано різноманітні страви і Чан-Чунь взяв лише жменьку вареного рису і трохи в’яленого винограду, каган спитав:
— Святий мудрець! Давно я хочу дізнатися, чи нема в тебе таких ліків, щоб старого зробити молодим, щоб кволому влити нові сили? Чи не можеш ти зробити так, щоб дні мого життя текли безперервно, завжди і не знали б зупинки, як безперервно течуть води великої ріки? Чи нема в тебе ліків, що роблять людину безсмертною?
Чан-Чунь опустив очі і мовчки з’єднав кінці пальців.
— Якщо в тебе зараз нема таких ліків, — говорив далі Чінгісхан, — то, може, ти знаєш, як приготувати такі ліки? Чи ти вкажеш іншого мудреця і чарівника, якому відкрита таємниця, як стати безсмертним? Якщо ти приготуєш для мене такі ліки, щоб я міг жити вічно, то я дам тобі незвичайну, небувалу нагороду: я зроблю тебе нойоном і правителем великої області… Я дам тобі кінську торбу, повну золотих монет… Я подарую тобі сотню найвродливіших дівчат з різних країн!..
Чан-Чунь, не відповідаючи і не підводячи очей, став тремтіти, наче від сильного холоду. А каган усе спокушав його:
— Я збудую на твоїй горі небувалої краси палац, який можна бачити тільки у китайського богдихана, і в цьому чудесному палаці ти роздумуватимеш про високі речі… Мені навіть не потрібна молодість. Нехай я лишуся таким старим і сивим, як зараз, але я хочу багато років, без кінця краю тримати на своїх плечах велику Монгольську державу, яку збудував я сам своїми руками…
Каган мовчав і палючим, пильним поглядом втупився у виснажене обличчя мудреця. Той зіщулився і, скоса поглядаючи на грізного кагана, заговорив тихо:
— Нащо мені золото, коли я люблю гори, тишу і роздуми? Чи можу я управляти цілою областю, коли я не знаю, як управляти собою? Всіх прекрасних полонених дівчат видай заміж за благонравних юнаків. Мені не потрібний палац, — роздумувати я можу, стоячи на камені… Я вивчав усі наймудріші книги, які були написані найзнаменитішими китайськими вченими, і для мене більше нема таємниць. Я можу сказати тобі точну істину: є багато засобів, щоб збільшити сили людини, вилікувати її хвороби і оберігати її життя, але нема й не було ліків, щоб зробити її безсмертною…
Замислився Чінгісхан і, схиливши голову, довго мовчав. Перестали скрипіти очеретинки переписувачів, що заносили до книги слова розмови. Чути було тільки потріскування спливаючих воскових; свічок. Нарешті каган сказав:
— У наших монгольських сивоголових є приказка: «Той, хто каже правду, вмирає не від хвороби», — хто-небудь від злості прикінчить правдивого передчасно… Ось чому всі люди намагаються нагромадити гори брехні… А ти, мудрий старик, який проїхав десять тисяч лі, щоб побачити мене, ти один не побоявся сказати правду, що засобу стати безсмертним — нема! Ти щиросердий і правдивий. Якщо в тебе є просьба, — говори! Обіцяю її виконати.
Чан-Чунь з’єднав долоні і схилився перед каганом.
— У мене просьба лише одна, і я приїхав через сніги, гори і пустелі, щоб сказати її тобі, — припини свої жорстокі війни і скрізь серед народів установи доброзичливий мир!..
Брови Чінгісхана переламались, потім зсунулись. Обличчя скривилося. Задихаючись, він став кричати так, що у переписувачів очеретинки заплигали по паперу.
— Щоб скрізь встановити мир, потрібна війна!.. Наші старійшини в степу недарма вчать: «Тільки коли ти заб’єш свого непримиренного ворога, то і вдалині і поблизу стане спокійно…» А я не розгромив ще мого давнього ворога, тангутського царя Бурханя! І друга половина всесвіту ще не під моєю п’ятою… Чи можу я це терпіти? Хоча ти і мудрець, але твоя просьба не ділова! Такими просьбами нас більше не обтяжуй!
Чінгісхан підвівся і, вчепившись в бильця трону, тремтячи від люті, прошипів:
— Дозволяємо вийти!
Зиму цього року Чінгісхан провів біля Самарканда. Він не любив тісноти міст і жив у монгольському таборі.
Спочатку випадало багато дощу, так що вся земля наситилася водою і проїхати стало важко. Потім часто випадав сніг, і настав такий холод, що багато коней і волів замерзло і валялося по дорогах.
Мудрець Чань-Чунь жив у колишньому заміському палаці хорезм-шаха «Кек-серай», оточеного садами. Там старий писав вірші. До нього юрбою приходили голодні селяни, в яких монгольські воїни забрали все майно, худобу, дружин і дітей. Чан-Чунь роздавав надіслану Чінгісханом їжу і сам варив для прохачів кашу.
Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ МОНГОЛІВ ДО «КОРІННОЇ ОРДИ»