Позад волів шкутильгало троє напівголих виснажених полонених з зав’язаними за спиною руками і жінка, що хиталася від слабості. За ними плентався, висунувши язик, великий кудлатий собака. Монгольський хлопчик років семи, з двома косичками над вухами, підганяв полонених, наче пастух, який квапив поволі ступаючих корів.
— Урагш, урагш, муу! (Вперед, вперед, дурний!) — кричав хлопчик і по черзі стьобав кожного хворостиною. Одягнений він був у підіткнутий за пояс ватяний халат, зідраний з дорослого, на його ногах були великі чоботи, і, щоб вони не спадали, маленький монгол туго перев’язав їх під коліньми ремінцями. Усвідомлюючи важливість дорученої йому роботи, хлопчик особливо підганяв жінку, яка тяглася лише завдяки мотузці, прив’язаній до воза. Крізь дірки жовтого плаття просвічувала її кістлява спина з темно-червоними рубцями. Жінка голосила:
— Відпустіть мене! Я повернусь! Там лишилася моя дочка Хабіче… Я сама потягну її!
— Яку ще тобі дочку треба? — перепитав її старий монгол, виринувши на сивому коні з курної хмари. — Сама ледве плентається на мотузці, а хвалиться, що потягне другу клячу!..
Старий стьобнув жінку канчуком. Вона рвонулася вперед і впала. Вірьовка, якою вона була прив’язана, натягнулась і поволокла полонянку. Монголка з воза закричала:
— Чого ти, старий пес, такий жадера? Була б крива вівця, я б узяла її до себе на коліна, — од вівці хоч м’ясо і шкура. А яка нам користь від оцієї тварюки? її дочка вже здохла, ось і вона звалилась. А нам, ой, як далеко ще плентатися додому, до рідних берегів Керулену!.. Покинь її!
— Не здохне! Живуча! — хрипів від злості старий. — І це падло і ці три молодці — всі в мене дійдуть до нашої юрти. Он наші сусіди по двадцять рабів додому женуть, а ми не можемо пригнати чотирьох? Ей ви, тварюки, вперед! Урагш, урагш!
Монгол стьобнув батогом жінку, що волоклася за возом, вірьовка обірвалась, і рабиня лишилася на дорозі. Вози котилися далі. Старий притримав сивого коня, цмокнув язиком і спитав молодого вершника, що саме під’їхав:
— Виживе чи не виживе? Купи її в мене! Дешево продаю, всього за два золотих динари…
— Вона й до ночі не доживе! Хочеш два мідних дирхеми?
— Давай! А то й справді не доживе! Тоді й цього я не одержу. — Монгол засунув за халяву дві одержані від вершника мідні монети і риссю помчав доганяти свій обоз.
Вершник звернув набік і, не озираючись, поскакав через висхе поле…
Спереду виникли білі руїни, химерні купи уламків, старі стіни з проломами і кілька великих арок. На них ще збереглися різнокольорові арабські написи. Багато майстерності й думки було вкладено зодчими, які збудували ці стрункі будинки, а ще більше праці внесли невідомі робітники, які склали з великих квадратних цеглин і красиві палаци, і вражаючі медресе, і стрункі мінарети. Монголи все це перетворили на покриті кіптявою руїни.
— Один би сніп сухої конюшини і кілька коржів, — шепотів вершник, — і тоді ми, проїхавши ще день, дістанемося до зелених гір, де знайдуться і люди, і дружня бесіда біля багаття.
Кам’яні руїни вже близько. Ось під масивною аркою важкі ворота, розчинені навстіж. Двері оббиті залізом з великими, як тарілка, опуклими головками цвяхів. «Знайомі ворота! Колись тут проходили дервіш Хаджі Рахім, селянин Курбан-Кизик і хлопчик Туган. Тепер Туган виріс і став умілим воїном, але, як безпритульний подорожній, не знаходить собі ні хліба, ні пристановища благородній Бухарі, раніше такій квітучій і такій багатолюдній».
Під темними воротами гучно пролунали кінські копита. Спереду метнулася руда лисиця, легко вискочила на купу сміття й зникла.
Обережно ступав кінь, пробираючись між уламками мертвого, безмовного міста. Ось головний майдан… Величні будинки оточували раніше це місце гомінких народних зборищ. Тепер майдан засипано сміттям і посередині білів кістяк коня. У бірюзовому просторі неба поволі пливуть бурі шуліки, розплатавши нерухомі крила.
Кінь зупинився біля широких східців мечеті і, форкаючи, позадкував, поводячи вухами. Спереду на кам’яній підставці лежала величезна розгорнута книга корану з покоробленими від дощів сторінками, які ворушилися од вітру. «По цих кам’яних східцях в’їжджав у мечеть на буланому жеребці похмурий владика монголів, рудобородий Чінгісхан. Тут він повелів бухарським старійшинам годувати вдосталь його плосколицих воїнів. Тоді на майдані палали багаття, смажилися баранячі туші… Досі ще видно на кам’яних плитах сліди багать…»
Туган зійшов з коня, розіслав плащ і накришив сухого хліба. Він розгнуздав коня і сів на сходинці, тримаючи кінець повода.