За купою каміння щось заворушилося. З-за уламків цеглин підвелася виснажена жінка. Кутаючись в обривки плаття, вона наближалася, простягнувши руку, і не могла відірвати жадібно палаючих очей від хлібної скоринки.
Туган дав їй жменьку сухарів. Вона величним повільним жестом прийняла їх, як дорогоцінність, одійшовши, стала на коліна. Вона піднесла сухар до запалених губів, але рвучко опустила руку і стала розкладати сухарі рівними жменьками на кам’яній плиті. Обережно злизала з руки крихти й гукнула:
— Гей, лисенята, гей, пузанчики, до мене! Не бійтеся! Він наш, він добрий!
З чорного отвору, між кам’яними плитами показалися спочатку одна, потім три скуйовджені дитячі голівки. Пробираючись між руїнами, чіпляючись одне за одного, діти поволі наближалися до жінки. Голі, обпалені сонцем, вони були худі, як скелети, тільки животи їхні роздулися шарами. З чорної дірки вилізло ще двоє дітей. Вони і не намагалися підвестись, а підповзли рачки й посідали, обійнявши руками свої опухлі животи.
Жінка вдарила по руках тих, хто потягнувся до сухарів, і стала по черзі класти дітям у рот крихти. Вона розповідала:
— Вдерлись вони… оці страшні люди, закутані в баранячі шкури… Скакали скрізь на невеликих конях і забирали все, що тільки помічали… Вони вбили мого чоловіка, — він хотів захистити сім’ю. Вони схопили всіх моїх дітей і повезли, — не знаю, чи живі вони?.. Вершники волокли мене на аркані, тримали рабинею на посміх усім. Якось уночі мені пощастило сховатись, і я пробралася сюди, в оці руїни… Тут я не знайшла свого житла. Лише купи сміття. Вдень бігають ящірки, вночі виють і підкрадаються шакали… Біля міста я зустріла оцих покинутих монголами дітей. Ми разом шукали їжу і викопували корінці дикої цибулі… Тепер ці діти стали моїми дітьми, і ми помремо разом, а може, й виживемо…
Туган віддав жінці останні сухарі і, ведучи на поводі коня, пішов з міста.
Туган пробирався все далі до Самарканда. Він не зустрічав караванів. Де-не-де на полях з’являлися поодинокі селяни. Двічі промчали риссю монгольські вершники. Тоді селяни, що працювали, падали, як підкошені, і відповзали до канави. Коли хмарка куряви, супроводжуючи монголів, відпливала за горби, на полях знову підводились налякані селяни і бралися копати землю.
Розділ другий
ДЕ ГОМІНЛИВЕ МІСТО САМАРКАНД?
Через кілька днів Туган зупинився на пустинній височині, поритій могильними горбами. Перед ними зеленіла долина ріки, де громадились руїни ще недавно славного Самарканда. Будиночки з плоскими покрівлями тулились один біля одного, але ніякого руху не було помітно в колишній столиці Мавераннагру, де раніше працювали десятки тисяч вправних робітників.
Проламані й розмиті дощами фортечні стіни огинали середню частину міста. Там збереглися задимлені руїни високої мечеті, збудованої останнім хорезм-шахом Мухаммедом, і дві круглі башти.
Кривий жебрак наблизився до Тугана і просунув з дрантя худу руку.
— Подай убогому, славний бек-джигіте! Хай збереже тебе в битвах аллах! Хай одведе він ворожу стрілу від твого хороброго серця!
— Де ж місто? Де блискуча столиця султанів і шахів? Де поважні купці, барвисті базари, де веселий гомін молотків у майстернях? — питав Туган, розмовляючи більше з самим собою, ніж із жебраком.
— Усього цього більше нема! — сказав жебрак. Адже тут пройшли монголи! Хіба вони що-небудь залишать? Ти запитуєш, куди поділося місто? Одну частину людей вирізали безжалісні вершники, другу частину погнали вони в свої далекі степи, решта жителів втекла до скелястих гір, де багато з них уже загинуло…
— Чи довго втікачі блукатимуть?
— Туди, за містом, вище по річці, вже потроху сходяться люди і будують собі хатинки з хмизу та глини. Але живуть вони завжди під страхом: монголи можуть повернутися кожного дня, забрати, кого захочуть, і потягнути з собою на арканах… Хай збереже тебе аллах за твою щедрість!
— А що це за башта посеред міста?
— Завертай коня далі від оцих башт! Там в’язниця! Монгольські хани вже завели в’язницю у мертвому місті. При ній живуть монгольські кати. Вони залізними палицями розбивають голови засудженим. Я розкажу тобі, як вони це роблять.
Туган, не слухаючи, спустився вниз косогором. Пробравшись між руїнами мертвого міста, Туган під’їхав до фортеці, де височіли дві старі башти, похмурі й безмовні. Вздовж стіни на землі сиділи сумовиті родичі ув’язнених. Вартові з списами сторожили біля воріт. Осідлані коні дрімали, прив’язані до стовпів.