… Монголи перемагали більше внаслідок незгоди, поступливості і боягузтва противника, ніж силою своїх кривих мечів… Сміливий Джелаль ед-Дін показав, що невеликим загоном одчайдушних джигітів він умів розбивати монгольські стовпища.
… Але калям випадає з моїх холодіючих пальців… Сили дервіша-блукача слабнуть, а дні біжать, наближаючи день розплати… І я можу накреслити лише кілька рядків вірша поета:
… Скажу на прощання моєму невідомому читачеві: «Пихаті імами і надуті від поважності улеми дорікають мені за невір’я. Злісна й тупа їхня короткозорість! Невір’я, таке, як моє, не легка і не пуста річ. Нема міцнішої й палкішої за мою віру: в перемогу скованого мислителя над тупоумним катом в перемогу пригнобленого трудівника над лютим насильником, в перемогу знання над брехнею!.. Я вірю — настане краща пора, коли правда, піклування про людину і воля поведуть нашу батьківщину до загального щастя і світла… Це прийде, це буде!»
Бент-Занкиджа притулила до губів тонкий смаглявий пальчик з трьома срібними перснями, подумала, зсунувши вигнуті брови, старанно згорнула списані аркуші і загорнула їх у шматок строкатої тканини. Вона підвела блискучі чорні очі на Ту гана і сказала пошепки:
— Тепер я покличу трьох сміливих юнаків з племені люлі… Ви вирушите до ями страчених визволяти Хаджі Рахіма. Адже ніч довга і ще не скінчилась! Ми врятуємо його!
