Старий, здивований, розвів руками:
— Про які війни ти говориш? Хто може загрожувати султанові препишному, найсильнішому з усіх мусульманських володарів? Тільки тоді запалають вогні чужих бойових таборів, коли він сам захоче воювати…
— Грізний вогонь насувається зі сходу, і він спалить усе.
Старий похитав головою:
— О ні! Поки хорезм-шах вклав меч у піхви, буде тихо і в долинах Мавераннагру, і на всіх кордонах царства Хорезму.
До кімнати безшумно ввійшов старий невільник з важким ланцюгом на ногах, підв’язаним ремінцем до пояса. Він приніс кошика з різною їжею, купленою на дивний динар.
На виснажене тіло високого діда був накинутий короткий смугастий халат. Довге, напівсиве волосся його спадало на плечі. Розіславши на килимі шовкову хустку, він поклав коржі, мигдалеві пиріжки, розставив чашечки з медом, фісташками, мигдалем, ізюмом, зацукрованими скибками дині та іншими ласощами.
— Чи дозволиш ти поговорити з оцим старим рабом?
— Говори, шановний подорожній.
— Звідки ти родом, батьку? — спитав у раба дервіш.
— Здалеку, з землі Руської. Я жив у свого батька, рибалки, на березі великої ріки Волги, а по-тутешньому її називають Ітіль. Мене ще хлопчиком захопили джигіти сусіднього з нами суздальського князя. Князь, по-нашому, все одно, що ваш хан чи бек. Князі наші між собою воюють, і хто кого поб’є, той у побитого князя забере в полон і мужиків, і жінок, і дівчат, і дітей. Потім князь усіх продасть, як баранів, до чужого краю. Отак і мене, і сестричку князь продав купцям булгарським, ті відвезли до свого торгового міста Біляр, на річці Камі, а звідти всіх полонених, і мене з ними, погнали через пустелю сюди, в Гургандж. А куди продали сестричку — не знаю. Давно це було. Ось і волосся в мене звисло білими пасмами, як у старого цапа, а все хотілося б побачити рідний кишлак на високому березі річки. Я навчився розмовляти по-туркменськи і по-перськи. Коли б не інші наші полонені, я б зовсім забув нашу рідну мову. З земляками іноді зустрінешся на базарі і словом своїм перекинешся. Багато їх тут ходить, брязкаючи ланцюгами.
— Як же тебе звуть? — спитав дервіш.
— Тут мене звуть Саклаб, а наші полонені кличуть по-давньому дід Славко. Пробач мені за сміливе слово, — старий вклонився дервішеві до землі, — я почув, що ти ходиш по далеких країнах і, як святий, можеш робити з мідних дирхемів золоті динари. Так тобі дуже легко викупити мене в мого хазяїна. Викупи мене, і стану я тобі служити вірно і чесно. Адже ти, можливо, і до нашого руського краю підеш, тоді й мене візьмеш з собою.
— Ти хочеш зманити мого раба? — сказав, насупившись, хазяїн.
— Де мені думати про раба, — відповів дервіш. — Я сам живу злидарем і живлюся пригорщею пшона, якщо дасть його щедра рука.
— Мабуть, тут, на далекій чужині, мені доведеться померти, — пробурмотів зітхаючи Саклаб і голосно сказав: — Просимо ласкаво спробувати нашого достархану![39] Обережно ступаючи по килиму, він підніс мідний таз і узорчатий глечик з водою.
Мірза-Юсуф і дервіш помили над тазом руки, витерли їх вишиваним рушником і мовчки приступили до їжі. Коли дервіш покуштував з усіх блюд, він промовив чемні слова подяки і попросив дозволу піти собі.
На безлюдній вулиці він довго стояв у затінку від дерева і дивився на стару хвіртку. «Мені не доведеться більше побачити цей дім, де добрий старий колись навчав мене тримати очеретяне перо і писати перші літери. Я не пошкодував для цього мого єдшгого золотого динара, щоб тільки довше побути з ним і чути його рідний і близький мені голос… А тепер знову в дорогу!»
Мірзах Юсуф довго дивився на двері, за якими зник дивний гість. Увійшла Бент-Занкиджа і сказала:
— Мій добрий дідусю Мірза-Юсуф! У серці моїм змійкою в’ється думка, що оцей дервіш Хаджі Рахім аль-Багдаді схожий на нашого вільнодумця-втікача Абу-Джафара, тільки він обріс бородою, почорнів від спеки, і тобі важко в ньому впізнати колишньоло хлопчика…
— Мовчи, бо нещастя спіткає наш дім! Хіба б я став розмовляти з безвірником, якого прокляли святі імами? Ніколи більше не говори мені про цього короткочасного гостя. Ми живемо в такий час, коли до кожної щілини притулилося вухо злоби і підслухує, про що шепочуть наші уста. І вдень і вночі ми повинні завжди пам’ятати слова поета: «Лише мовчання могутнє — все ж інше є кволість»[40].
— Мовчати навіть перед друзями? Та хіба цей самий великий поет не сказав: «Замкни уста перед усіма, крім друга?» Все життя мовчати — ні! Краще смерть, але з піснею і веселим жартом!
39
Достархан — угощення. Також — нарядна скатерть, яку розстеляють для бенкету, який відбувається на землі.