Слухаючи промови імамів, шах пив одну чашку по одній, заїдаючи коржами. Розігрітий жаровнею і чаєм, падишах обперся на підкладені вчасно подушки і захропів. Це було знаком, що государ задоволений поясненнями вчених імамів. Усі безшумно вийшли. Зник стіл з достарханом, щезли сановники і слуги. Тільки чорний невільник присів навпочіпки біля дверей, чекаючи, коли прокинеться великий правитель ісламських земель.
Розділ третій
КНЯЗЬ ГНІВУ
У Гурганджі всі знали високу, похмуру «Башту вічного забуття» поряд із шахським палацом на головному майдані.
На низьких, окутих залізом дверях висів великий замок. Ключ теліпався на шиї у сторожа, який сидів тут-таки на сходинці, притуливши короткий заіржавлений спис до цегляного муру. На землі перед сторожем лежав обривок килима, де перехожі клали свої подаяння: дерев’яну миску з кисляком, коржі, пучок цибулі, жменьку мідних грошей… Сторож іноді дозволяв найщедрішим підійти ближче до башти і поговорити з ув’язненими. В підніжжі башти чорніло кілька круглих дірок з гратами. З підвалу долітали глухі крики. Коли лунали кроки перехожих, крики в підвалі посилювалися, з отворів висувалися кістляві руки, що хапали повітря. Простий селянин у смугастому халаті з вицвілим голубим клаптем навколо голови і мулла у величезній білосніжній чалмі, кинувши монету сторожеві, безмовно підходили до отвору стіни і подавали шматки хліба простягнутим крізь грати охлялим, брудним рукам. Тоді крики посилювались, і було чути прокляття тих, хто не міг дотягнутися до вікна.
— Подайте позбавленим світла!
— Пожертвуйте стару сорочку! Заїли кліщі.
— Ойє! О-о! Ти наступив на мої очі!
З боку провулка донісся гомін натовпу. На майдан вийшли дервіші у високих ковпаках, з довгими посохами. Вони вигукували хором молитви; за ними бігла юрба цікавих. Дервіші кинулись до дверей в’язниці і почали стукати в них камінням і посохами, намагаючись відбити замок. Деякі зазирали у душники підвалу й кричали:
— Шейх Медж ед-Дін Багдаді! Чи ти живий? Ми прийшли віддати хвалу тобі, мученикові віри і правди! Зараз ми звільнимо тебе!
З глибини підземелля долинув протяжний крик, і всі, прислухаючись, затихли.
— Хай прокляне аллах жорстоких ханів, що утискують народ! Хай вразить він блискавкою гніву того, хто підійме меч на халіфа! Хай загинуть усі кати і грабіжники!
Відтиснутий дервішами сторож побіг до палацу. Звідти вже м; чали кипчацькі вершники. Вони канчуками розігнали натовп, і дервіші з криком розбіглися по майдану.
Зверху, над головними ворітьми палацу, між бійницями, з’явилося кілька чоловік. Один, високий, в оранжевому смугастому халаті, стояв спереду. Всі інші, мовчки склавши руки на животі, шанобливо чекали його наказів. Коли хорезм-шах з’являвся над ворітьми палацу — це був поганий знак: передбачалася чиясь страта.
З воріт попарно вийшли джандари — кати шаха, ставні, мускулисті, у синіх сорочках із засуканими до плечей рукавами, в широких жовтих шароварах, гаптованих червоними узорами. Тримаючи на плечі великі хорасанські мечі, вони цепом розтягнулись навколо майдану, відсунувши напираючий натовп. Останнім ішов головний кат, «князь гніву» Махмуд Джіхан-Пехлеван («силач всесвіту»), високий, сутулий, худий, з розчепіреними руками — знаменитий душитель. Халат його був засунутий в середину жовтих замшевих шароварів і підперезаний широким ременем. Через плече висів килимовий мішок. В ньому він піднесе шахові голову найважливішого страченого.
Посеред майдану темнів квадратний рів, височів поміст і поблизу нього стояли чотири стовпи з перекладинами. Двоє напівголих рабів, дзенькаючи ланцюгами, притягли велику вербову корзину і поставили поряд з помостом.
Сторож в’язниці відімкнув окуті залізом низькі двері. Головний кат із кількома помічниками спустився в підземелля. Звідти пролунали несамовиті крики, що змінилися цілковитою тишею. Кати вивели з підвалу п’ятнадцять в’язнів. Усі вони були прикуті за ногу до одного ланцюга.
Забруднені, ледве прикриті лахміттям, з відрослим у довгому ув’язненні розкуйовдженим волоссям, засуджені вчепились один за одного і, мружачись від яскравого сонця, поплентались через майдан. Двері в’язниці зачинилися. Знову повиснув важкий замок, і з підземелля почулися безперервні крики.
Варта виступала обіч скованих смертників. Один із них, дряхлий дід із копицею скуйовдженого волосся, спіткнувся і впав, потягнувши за собою двох сусідніх. Їх підняли ударами й погнали далі до місця страти. На помості їх пригнули, опустивши на коліна. Один кат хапав приреченого за волосся, а головний джандар, тримаючи меч обома руками, одним ударом відтинав голову, показував її притихлому натовпу і кидав у корзину.