У натовпі запитували: «Який з арештованих глава дервішів, шейх Медж ед-Дін Багдаді?» Виснажені голодом і хворобами в’язні були схожі один на одного. Коли відлетіла голова чотирнадцятого, лемент знявся на всьому майдані:
— Падишах говорить! Падишах наказує!
Всі обернулися до площадки над ворітьми палацу. Хорезм-шах, що стояв нагорі, розмахував строкатою хусткою. Це означало: «Припинити страту! Шах прощає засудженого!»
Витираючи довгий меч червоною ганчіркою, головний кат крикнув: «Приведіть коваля!»
П’ятнадцятий з засуджених був Туган, вихованець Мірзи-Юсуфа. Іще хлопчик, він дивився розширеними очима, не розуміючи, що трапилось.
— Кланяйся падишахові за високу милість! — сказав кат і, повернувши хлопчика в бік палацу, пригнув його до землі. Коваль, що був напоготові, почав розбивати ланцюг на нозі Тугана.
— Стривай! Куди ти? Я ще не закінчив!.. — вигукнув коваль, але Туган, бачачи, що він більше не прикутий до ланцюга смертників, стрибнув з помосту в натовп. Позаду неслися крики, а Туган, зігнувшись, пробирався поміж городянами, що тіснилися, намагаючись втекти якомога далі.
Майдан коло тюремної башти спорожнів. Сторож стояв біля дверей, спираючись на заіржавілий спис.
Вздовж муру пробиралася дівчинка, загорнута до очей у довгу хустку. Вона підійшла до отвору внизу башти й обережно гукнула:
— Тугане! Зброяр Тугане!
В отвір просунулись виснажені руки, хриплий голос відповів:
— Твій Туган уже втратив голову! Дай нам попоїсти, щоб ми його пом’янули молитвою.
Дівчинка припала до душника і з розпачу закричала;
— Тугане, відгукнися, чи ти живий?
Новий зойк долинув з підземелля:
— Віддай нам те, що принесла! Твоєму Тугану вже нічого не потрібно! Він тепер втішається пловом разом із пророком у садах райських…
Дівчина передала просунутим у душник рукам хліб і диню і підійшла до сторожа.
— Скажи мені, Назар-бобо[52], чи правда, що хлопчик Туган помер?
— Напевно, помер. Адже його повели разом з іншими на страту… — Сторож показав рукою на майдан.
Підійшов старий дервіш, втиснув у руку сторожа кілька монет і почав шепотіти йому на вухо:
— Чому серед страчених не було нашого святого шейха Медж ед-Діна Багдаді? Відкладено страту чи хорезм-шах помилував його?
Сторож, ховаючи гроші в зборки крученого пояса, промурмотів:
— Государ розгнівався на шейха за його прокльони і наказав швидше стратити, поки його не звільнили дервіші.
— Але він ще живий?
— Ні! Коли з підземелля виводили засуджених, туди спустився головний кат Джіхан-Пехлеван і сам задушив святого шейха…
Розділ четвертий
ПРИШИТА ТІНЬ
Поспішай порадувати добрим словом зустрічного: можливо, більше не доведеться зустрітися.
Вибравшись із натовпу, Туган потрапив у глуху вулицю, де тягнулися суцільні глиняні стіни. Вулиця привела його до берегів каналу.
Каламутна темна вода тихо текла серед насипаних високих берегів. Довгі незграбні човни поволі посувались, навантажені тюками, хмизом, сіном і баранами, що збилися докупи. «Попливти б у такому човні далеко, до чужої країни… Але хто мене пустить туди, такого брудного, вкритого ранами, в напівзотлілій сорочці»
Недалеко від берега жовтіла піщана обмілина. Туган розташувався на ній, — виполоскав свій одяг, мився, грівся на сонці, відпочивав, заглибившись у свої думки… «Куди подітися смертникові, випущеному з в’язниці? Хто візьме на роботу? Місто тісне, а народу багато, і кожен хоче заробити чашку плову… — Туган подивився на ногу, де ще висіло важке залізне кільце з вибитим написом: «Навіки і до смерті». — Мій старий Мірза-Юсуф не схоче й розмовляти з каторжником, що вийшов з в’язниці; одна лише Бенд-Занкиджа, можливо, пожаліє. Але хіба він посміє показатися перед нею, вкритий язвами, мов прокажений?..
Все ж мені доведеться повернутися до мого хазяїна Кари-Максума. Він дозволить розклепати оце залізне кільце».
Туган почав пробиратися довгою вулицею, де по обидва боки тягнулися крамниці і продавці сиділи на виступах, вкритих килимами. Крам висів на розчинених стулках дверей і лежав на полицях уздовж стін.