Я пішов у село тому, що хотів зблизитися з народом, великим, загадковим, повним незмірних сил, якому, вважав, усі ми, інтелігенти, повинні служити…
Зупиняючись у селянських хатах, я спостерігав щоденний побут селянина, і мені хотілося спізнати самому і збагнути його турботи, радості і смуток…
Все вражало мене з першого погляду».
Так ходили по тодішній імперії народники, перші пропагандисти «соціалістських ідей», перші вісники свободи.
Василь Янчевецький не був ані народником, ні пропагандистом. Його, як мовилося, насамперед цікавила доля селянина-трудівника, його душа, побут, самобутня народна творчість. «В усіх зустрічних селян я бачив під скромною, часто напівжебрацькою, як тоді говорили, «сірячковою» зовнішністю великодушні серця, глибокі думки, наполегливість і намагання вирватися з тяжких лабет злиднів».
Першим на шляху був Новгород, потім злиденне бурлацьке Поволжя… «Трагізм голодаючого російського села полягав у тому, — писав очевидець, — що голод був повсюдний і непомітний. Ні криків, ні стогону, ні шуму. Життя йшло, як завше, спокійно, природно, селяни, мовчазні, похмурі, займалися своїми звичайними справами. Та сьогодні померла дитина в одній хаті, завтра дві бабуні в іншій хаті, потім кілька чоловіків — і все це відбувалося спокійно, непомітно, без стогону і скарг».
Справді трагізм! Повторений через сорок років, за інших часів, але не менш згубний для народу.
Влітку 1899 року Янчевецький на плотах опускається по Дніпру від Орші до Києва, Кременчука, Катеринослава. Він похоплений відвагою плотогонів, спостерігає працю робітників, які прокладали залізницю з Запоріжжі, кілька тижнів блукав по Україні, зокрема місцями, де минуло дитинство батьків, — отже, на Волині, в Кременці та Почаєві.
Десь тут, уже вкотре, він чує легенду про «Зелений Клин» — вільну, щасливу землю, що лежить далеко на сході сонця, зустрічає десятки родин, які, полишивши: рідні місця, товарняками, підводами їдуть шукати оманливого щастя.
Знайомство Василя Янчевещького з Україною, зокрема Дніпром, передані в його оповіданні «На плоту», видрукуваному 1901 року у збірці «Записки пішохода», виданій невеликим тиражем власним коштом у друкарні «Ревельских известий». Оповідання за радянських часів не з'явилося в пресі, нам же воно цікаве як свідчення очевидця. Картини великої ріки, дніпрових берегів, «несхитна тиша плота», легенди і пісні, що їх чує автор, чергуються з описом труднощів і ризику життя плотогонів. «Ось тут на косі хрест стоїть, — розповідає товаришам хлопець, що років десять ходить з плотами на дубі. — Вище цього місця ми дражили якір. Ото як витягнути його треба було на палубу, один з хлопців підхопив кілком і не довів до кінця. Кілок назад відвернувся, ударив його в живіт. Він і звалився в Дніпро і одразу на дно пішов, мов камінь. Ми далі поїхали, його вже не знайти було, наверх не запливав. Потім його рибалки піймали і на косі закопали. В Катеринославі ми розрахувалися і назад по Дніпру пішли. Рибалки нам показали, де його закопали. Ми його відкопали — в нього вже волосся відіпріло. Ми йому в піску яму глибоку вирили, чистим одягом прикрили, хрест великий поставили. Без попа і панахиди. Де тут попа взяти? В селі, дома його поминають».
А ось оповідь іншого плотогона: «Шість чоловік зразу загинуло. Теж коли якір втягували, він лапою за край дуба зачепився і перевернув його догори дном».
Можна зауважувати нечітку композиційну будову оповідання, нарисовість письма, однак своїм фактажем та викривальною силою воно вражає неабияк.
Кореспонденції, оповідання, що їх молодий літератор надсилав петербурзькому «Новому времени» та «Ревельским известиям», здобули йому певне визнання серед журналістських кіл. Наприкінці 1899 року Василю Ядчевецькому було запропоновано,, пішки пройти по Англії, дати звідти серію нарисів. Рік блукає молодий кореспондент (щоправда, не пішки — на велосипеді) південною Англією, зустрічається з Конан Дойлем, працює у всесвітньовідомій бібліотеці Британського музею, де свого часу працювали політичні вигнанці Герцен і Огарьов, де ще зовсім недавно днями просиджував Степняк-Кравчинський.
В бібліотеці Янчевецький познайомився з численними рукописами, книжками з історії Сходу. Це ще більше зміцнило в ньому інтерес до історичної теми. Певне, саме ця причина змусила його після повернення проситися на Схід, побачити на власні очі Середню Азію, що й було здійснено на початку 1902 року.
Вихованець учительської родини, молодий мандрівник, що пішки сходив рівнинну Росію, Василь Янчевецький опиняється в Асхабаді (Ашхабаді), в канцелярії царського намісника генерала Суботіна.