Ніхто не відгукнувся. Глухо дзвякнув тріснутий дзвіночок на шиї верблюда-вожака.
Поганяючи осла, запорошений снігом подорожній поволі обійшов будівлю з низьким глиняним муром. Двері з майстерно вирізьбленим візерунком були підперті кілком. Позад хатини на майданчику, оточеному піщаними барханами, вишикувались ряди німих могил, старанно прикрашених білими й чорними камінцями.
— Дервіш Хаджі Рахім Багдаді вітає вас, шановні мешканці цієї тихої долини, що заснули навіки! — мурмотів подорожній, прив’язуючи осла під очеретяним піддашком. — Де ж сторож цих мовчазних зборів? Може, він у хатині?
Накришивши хліба в строкату торбу, дервіш підв’язав її до голови осла:
— Віддаю тобі, мій вірний друже, останні залишки їжі!.. Тобі вона потрібніша. Якщо ми за ніч не замерзнемо, завтра ти потягнеш мене далі. А я зігріватимуся згадками про те, як було нам жарко під пальмами благодатної Аравії.
Дервіш відкинув кілок і одчинив двері. Посеред хатини, де звичайно тліє багаття, згаслі жарини вкрилися попелом. Дах куполом зводився вгору, закінчуючись отвором для диму. Біля стіни навпочіпки сиділо чотири чоловіки.
— Мир, благоденство і простір! — сказав дервіш. Йому не відповіли. Він ступив крок уперед. Нерухомість, безмовність і блідість тих, що сиділи, примусила його швидко позадкувати до дверей і вислизнути надвір.
— Хаджі Рахіме, ти не повинен ремствувати. Четверо мерців ждуть, хто загорне їх у савани. А ти хоч убогий і голодний, але ще дужий і можеш блукати по безмежних дорогах всесвіту… Поряд цілий караван, що втратив свого хазяїна. Коли б тільки я захотів, я міг би стати власником оцих верблюдів, навантажених багатими в’юками. Але шукачеві правди, дервішу, нічого не потрібно. Він залишиться бідняком і піде далі, співаючи пісень. Однак треба пожаліти бідну худобину…
Дервіш обійшов верблюдів, розплутав на них мотузки, поставив тварин у ряд одну біля одної й опустив їх на коліна, Серед в’юків він знайшов мішок з ячменем і насипав з нього по кілька жмень перед кожним верблюдом.
— Коли б хто спитав, чи зробив Хаджі Рахім за своє життя добре діло, то ці верблюди йому могли б хором заспівати: «В Холодну бурю дервіш нагодував нас, і тому ми не замерзли».
Всю ніч дервіш пролежав на в’язці очерету, притулившись спиною до осла, який тихо дрімав, підібгавши ноги. Вранці вітер розвіяв хмари, і на сході з’явилося сонце.
Побачивши рожеві промені, що перебігали по могилах, дервіш схопився:
— В дорогу, Бекіре, ходімо далі!
Нав’ючивши осла мішком із залишками ячменю, дервіш зазирнув до хатини. Замість чотирьох чоловіків, що сиділи біля стіни, тепер лишився тільки один. Розплющені карі очі дивилися тьмяно й не моргаючи.
— Куди ж поділись інші мерці? Невже вони полягали в могили? Ні, Хаджі Рахім не хоче залишатися тут; він піде далі, в міста Хорезму, туди, де багато радісних людей, де точиться бесіда мудреців, свіжа, як молоко і мед.
— Допоможи мені, правовірний! — хрипко прошепотів чоловік, і в нього заворушилася хвиляста борода.
— Хто ти?
— Махмуд…
— Ти з Хорезму?
— У мене золотий сокіл…
— Ойє! — здивувався дервіш. — Правовірний, помираючи, думає про свого сокола! Випий води!
Хворий з зусиллям відпив кілька ковтків з тикви. Його блукаючі очі спинилися на дервіші.
— Мене тяжко поранили… розбійники Кара-Кончара…[5] Троє моїх супутників чекали гіркого кінця, хтось замкнув двері, і ми не могли вийти… Якщо ти правовірний, покинеш правовірного в біді, то це гірше за вбивство… — так говорить «благородна книга»…[6]
Його зуби цокотіли від гарячкового дрожу, рука з благанням простягнулася до дервіша і безсило впала. Хворий повалився на бік.
Хаджі Рахім розстебнув шерстяну одежу хворого. На грудях темніла рана і сочилася кров.
— Треба спинити кров. Чим перев’язати його?
Поруч лежала товста, вправно згорнута біла чалма[7].
Дервіш почав її розмотувати.
Я тонкого серпанку чалми випала овальна золота пластинка. Дервіш підняв її. На ній майстерно був викарбуваний сокіл з розпростертими крильми і вирізьблений напис з дивовижних літер, схожих на мурашок, що біжать по стежці.
Дервіш замислився й уважніше подивився на хворого.
— На цій людині вогняні відблиски майбутніх великих потрясінь. Ось де прихована таємниця ожилого мерця, — шепотів дервіш. — Це пайцза[8] великого татарського кагана[9]. Цього золотого сокола треба зберегти; я віддам його хворому, коли розум і сила до нього повернуться, — і дервіш сховав золоту пластинку в зборках свого широкого пояса.
6
Благородна книга (масхарі шериф) — так мусульмани називають коран, збірник міфічних легенд і повчань, написаних засновником мусульманської релігії арабом Магометом (570–632).
8
Пайцза — пластинка з металу чи дерева з вирізьбленим на ній повелінням Чінгісхана; пайцза була перепусткою для вільного проїзду по монгольських володіннях. Пайцза давала великі права: власті на місцях повинні були допомагати, давати коней, провідників і продовольство особам, які мали пайцзу.