Проте не всякий текст може бути формою кримінального закону, а лише такий, який був сформульований уповноваженим на те органом за визначеною процедурою. Саме тому в більшості визначень загального поняття закону і спеціального поняття кримінального закону вказується на суб’єкта, який його приймає. В радянській юридичній літературі часто стверджувалося, що закон – це акт державної влади[87]. У теперішній час одні дослідники продовжують дотримуватися вказаної точки зору[88], інші стверджують, що закон – це акт вищого представницького чи законодавчого органу влади[89], треті вказують на можливість прийняття закону як вищим представницьким (законодавчим) органом влади, так і всенародним референдумом[90].
Конституція України чітко визначила суб’єкта прийняття законів. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 85 прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Крім того, будь-який закон (крім тих, що названі в статті 74 Конституції України), у тому числі й кримінальний може бути прийнятий на всеукраїнському референдумі. При цьому, в обох випадках при прийнятті закону має бути дотримана відповідна процедура. Так, якщо кримінальний закон приймається Верховною Радою України, то ця процедура має здійснюватися відповідно до положень Конституції України та Регламенту Верховної Ради України[91], якщо ж закон приймається всеукраїнським референдумом, то мають бути дотримані правила визначені Конституцією України та Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”[92].
Отже, виходячи з викладеного вище, можна дійти висновку про те, що формою кримінального закону є його текст як нормативно-правового акту, прийнятого у порядку встановленому Конституцією України для прийняття законів.
Зрозуміло, що розроблення проблем форми і змісту закону, у тому числі закону кримінального, безумовно, має ще великі перспективи. Вони стосуються, наприклад, визначення окремих характеристик форми і змісту кримінального закону, структури його форми і змісту, переходів їх з одного в інше тощо. Однак, таке дослідження з одного боку, виходить за рамки даної роботи, з іншого – не виправдовується її метою. Тому не вдаючись до більш детального аналізу цих категорій, зазначу наступне. Виходячи із запропонованого розуміння форми і змісту кримінального закону, поняття останнього може бути визначене таким чином. Кримінальний закон – це прийнятий у встановленому Конституцією України порядку письмовий за формою нормативно-правовий акт (формальна ознака), який визначає діяння, що є злочинами, та кримінальну відповідальність за них (змістовна ознака).
Як видно з наведеного визначення, в ньому не знайшли свого місця деякі ознаки, які різними вченими включаються до поняття “закон”. Сказане, перш за все, стосується такої ознаки, яку звичайно виділяють при характеристиці загального поняття “закон”, як його юридична сила щодо інших актів законодавства. Загального визнання набула теза про верховенство закону у системі нормативно-правових актів, яке часто розуміється як наділеність закону найвищою юридичною силою серед усіх нормативних актів[93]. І цій ознаці часто надається гіпертрофоване значення. Як зазначає, наприклад, Ю.О. Тихомиров, з принципом верховенства закону сьогодні пов’язується вирішення насущних питань у політиці, економіці, соціальній сфері, в екології, у зміцненні правопорядку; зберігаються надії на формування демократичної правової держави[94].
Проте, теза про вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів України не узгоджується з Конституцією України, яка встановлює, що існують інші нормативно-правові акти, які наділяються верховенством відносно закону. Перш за все, як відомо, це сама Конституція України, оскільки закони приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй (частина 2 статті 8 Конституції України), а у разі недотримання цих вимог вони можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними і у зв’язку з цим втратити чинність (стаття 152 Конституції України).
Окрім Конституції, вище за закони у ієрархії нормативно-правових актів України стоять і міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Загальним принципом міжнародного права, який знайшов своє закріплення в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, є те, що “учасник (міжнародного договору – Ю.П.) не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”[95]. З цього слідує, що кожна окрема держава повинна узгоджувати своє національне законодавство з її міжнародними зобов’язаннями[96], а в разі колізії між ними – визнавати пріоритет останнього[97]. Саме тому в частині 2 статті 17 Закону України “Про міжнародні договори України”[98] встановлюється, що “якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України”.
87
Див., наприклад:
88
Див., наприклад:
89
Див., наприклад: Конституция, закон, подзаконный акт /
90
Див., наприклад:
91
Див.: Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 35. – Ст. 338.
92
Див.: Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33. – Ст. 443.
93
Див., наприклад:
95
Див.: Конвенция о праве международных договоров от 23 мая 1969 года // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша): Зб. документів укр. та рос. мовами / Упоряд.:
96
Див.:
97
Див.:
98
Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 45.