Чинність і дія кримінального закону в часі

Не всі автори, які підтримували цю ідею, наводили аргументи на її користь[691], однак всі вони, по суті, виходили з широко поширеної раніше концепції необмежених повноважень законодавця та його зверхності над правом. Досить яскраво це виразив ще Г.Ф. Шершеневич. Він стверджував, що “воля законодавця стоїть над правом, і тому він може, якщо захоче, надати новому законові зворотної сили”[692]. М.С. Таганцев задавався питанням “якщо закон є виявом авторитетної волі, то чому ця авторитетна і, в значенні юридичному, необмежена воля не може надати закону зворотної сили?” і сам же на нього відповідав, що “законодавець завжди і безумовно має право додавати всякому законові зворотної сили”[693]. А.О. Тілле, в роботах якого дана ідея в радянські роки отримала найбільший розвиток, зазначав, що оскільки суверенітет держави є правовим вираженням її незалежності та повновладдя, законодавець не може бути пов'язаний і принципом “закон зворотної дії не має”[694]. У тому ж руслі анонімний автор Л.В. стверджував, що поширеність цього принципу в кримінальних кодексах “культурного світу” ще не робить його священним, і якщо він не відповідає “класовим та історичним смакам”, а також “революційній доцільності”, його цілком можна відкинути[695]. На засіданні Народного комісаріату юстиції 16 грудня 1919 року у протоколі № 217 було записано: “роз’яснити, що радянське кримінальне право не визнає принципу, за яким більш сурове покарання нового закону не має зворотної дії відносно злочинів, вчинених до видання нового закону”[696]. “Основна засада всієї нашої судової політики, – писав ще у 1925 році майбутній нарком юстиції СРСР М.В. Криленко, – основний принцип всього нашого радянського права, стрижнем, навколо якого крутяться всі наші практичні заходи і теоретичні побудови, основна ідея нашого кримінального права – боротьба з соціальною небезпекою, яку являє собою ця особа, яку вона несе для встановленого громадського правопорядку”[697]. Визнаючи суспільно небезпечними не лише осіб, які не вчинили злочинів за чинним законодавством, а й осіб, які не вчинювали їх за колишнім законодавством, влада намагалася виправдати свої заходи, пов’язані із наданням зворотної дії кримінальним законам.

Окремі автори визнавали також повноваження законодавця не надавати спеціальною на те вказівкою зворотної дії кримінальному законові, що усуває злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність[698]. І законодавець дійсно неодноразово вдавався до ненадання зворотної дії більш м'яким кримінальним законам. Зокрема, статтею 2 Закону Союзу РСР від 25 грудня 1958 р. “Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” було передбачено, що “стаття 23 Основ… не поширюється в частині строку позбавлення воді на осіб, засуджених до видання Основ… за особливо небезпечні державні злочини, передбачені Законом про кримінальну відповідальність за державні злочини, за бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин, розкрадання державного або громадського майна у великих розмірах і розбій”[699]. Як відомо, раніше чинним законодавством була передбачена можливість застосування за окремі з цих злочинів покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 25 років, тоді як нові Основи передбачали максимум покарання за особливо тяжкі злочини в 15 років позбавлення волі.

Не так давно у Білорусі мав місце випадок, коли спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія не була надана закону, який усунув або пом'якшив кримінальну відповідальність за багато злочинів. Мається на увазі Закон Республіки Білорусь від 17 травня 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Республіки Білорусь”[700], яким були збільшені розміри великої і особливо великої матеріальної шкоди, що є обов’язковою ознакою багатьох складів злочинів. У пункті 3 розділу ІІІ цього Закону вказувалося, що “вироки, які набрали законної сили відносно осіб, засуджених до набуття чинності цього Закону… перегляду не підлягають”. Таким чином, не дивлячись на те, що з набуттям чинності даного закону розмір шкоди, заподіяної деякими засудженими, перестав вважатися великим або особливо великим, а, отже, деякі діяння були визнані незлочинними або підлягали менш суворому покаранню, білоруський законодавець заборонив застосовувати до них новий Закон.

691

Основним аргументом, як правило була так звана “політична доцільність”. Зокрема Г.В. Швеков писав, що у довоєнні роки надання спеціальною вказівкою радянського законодавця зворотної дії кримінальному законові, який встановлював чи посилював кримінальну відповідальність “було викликане особливими умовами, в яких тоді Радянська влада вела боротьбу за існування: численні внутрішні та зовнішні вороги, котрі не гидували нічим, щоб скинути владу пролетаріату та відновити своє панування; економічна розруха, масовий саботаж чиновників, необхідність якнайсуровішого подавлення різного роду контрреволюціонерів, спекулянтів, мішечників, грабіжників, хуліганів тощо … Чи правильно було б не карати злочинців чи відноситися до них поблажливо лиш тому, що до моменту вчинення злочину відповідний кримінальний закон не міг бути прийнятий з об’єктивних причин? Уявляється, що така фактична амністія була б лише на руку ворогам Радянської влади” (Див.: Швеков Г.В. Первый советский уголовный кодекс. – М.: Высшая школа, 1970. С. 21-22). Як не дивно, у сучасній літературі також іноді з’являються спроби обґрунтувати таку законодавчу практику з тих же підходів (Див.: Улицкий С.Я. Политические и правовые проблемы обратной силы уголовного закона // Правовая реформа и актуальные вопросы борьбы с преступностью: Сб. научн. тр. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного университета, 1994. С. 33-35; Улицкий С.Я. Проблемы обратной силы неблагоприятного для виновного уголовного закона. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 2000. С. 13, 15, 16, 24, 25 та інші (- 37 с.))

692

Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. В 2-х томах. Т. 2. Вып. 2, 3, 4. – М.: Изд-во “Юридический колледж МГУ”. 1995. С. 33.

693

Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. – М.: Наука, 1994. С. 115-116.

694

Тилле А.А. Действие закона во времени и обратная сила закона // Советское государство и право. – 1964. – № 12. – С. 29. Рецензуючи одну з робіт А.О. Тілле, А.С. Піголкін відзначив, неможливість “самообмеження законодавця шляхом конституційного закріплення принципу “закон зворотної сили не має”. Встановлення тієї чи іншої конституційної норми, – писав він, – ніяк не може бути самообмеженням законодавця як суверенного органу. Встановивши певне правило, законодавець ніяк не пов’язаний ним і ніщо не заважає йому потім відкинути чи скасувати його”. (Див.: Пиголкин А.С. Рец. на.: Тилле А.А. Время. Пространство. Закон. Действие советского закона во времени и пространстве. – М.: Юрид. лит., 1965. – 203 с. // Правоведение. – 1966. – № 4. – С. 167). З подібних міркувань і В.А. Туманов приходив до висновку про незв’язаність законодавця забороною надавати зворотної дії будь-яким законам (Див.: Туманов В.А. Вступление в силу норм советского права // Всесоюзный институт юридических наук. Ученые записки. Вып. 7. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1958. С. 140).

695

Див.: Л.В. Советское уголовное право перед судом эмигрантских криминалистов // Вестник советской юстиции. – 1927. – № 15. С. 539.

696

Див.: Тилле А.А., Швеков Г.В. Действие уголовного закона во времени в первые годы Советской власти (1917-1922) // Правоведение. – 1969. – № 5. – С. 120.

697

Крыленко Н. Об’яснительная записка к проекту Уголовного Кодекса // Еженедельник советской юстиции. – 1925. – № 38-39. – С. 1234. (1232-1239).

698

Див.: Советское уголовное право. Общая часть / Г.Н. Борзенков, Н.Д. Дурманов, Ю.А. Красиков и др. Под ред. Г.А. Кригера, Б.А Куринова, Ю.М. Ткачевского. –М.: Изд-во московского университета, 1981. С. 60. Советское уголовное право. Общая часть / Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. – М.: Изд-во МГУ. 1988. С. 39.

699

Об утверждении Основ уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Закон Союза Советских Социалистических Республик от 25 декабря 1958 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – № 1. – Ст. 6.

700

О внесении изменений и дополнений в Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы Республики Беларусь: Закон Республики Беларусь от 17 мая 1997 г. // Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі Беларусь. – 1997. – № 20. – Ст. 352.