Чинність і дія кримінального закону в часі

Поєднання всіх кримінально-правових приписів в одному нормативно-правовому акті, яким є виключно закон, не тільки свідчить про високий рівень законодавчої техніки, не тільки полегшує практичну діяльність судів та органів кримінального переслідування, а й є вагомою додатковою гарантією убезпечення прав і свобод людини від їх свавілля. Тому КК України повинен бути і залишатися єдиним нормативно-правовим актом, який визначає злочинність діяння і кримінальну відповідальність за його вчинення. Інакше кажучи, КК України повинен бути єдиним кримінальним законом. Аргументом на користь сказаного є й назва цього нормативно-правового акту – Кримінальний кодекс. Як відомо, кодекс – “це єдиний, юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений закон, … що забезпечує повне, узагальнене та системне регулювання даної групи суспільних відносин”[104]. Справедливо відзначається, що кодекс є не звичайним законом, а “є єдиним законодавчим актом і одночасно збірником законів з певної галузі права”[105]. Тому існування поряд з Кодексом інших законів, в сфері кримінального права є не виправданим і не повинно мати місця.

На користь того, що КК України має бути єдиним кримінальним законом говорить і зміст частини 2 статті 3 КК України, відповідно до якої “закони про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності цим Кодексом, включаються до нього після набуття ними чинності”. В цьому приписі законодавець ще раз підтверджує свою позицію про те, що поряд з КК України інших кримінальних законів бути не може. Закони про внесення змін і доповнень до нього, як випливає з вказаної частини статті 3 КК України, не мають самостійного окремого статусу і з моменту набуття ними чинності стають частиною форми і змісту Кримінального кодексу. Цей висновок підтверджується, наприклад, тим, що в разі подальшої зміни раніше вже змінених положень КК України, зміни вносяться власне до самого КК України, а не раніше прийнятого закону про внесення змін до нього. Так, Законом України від 16 січня 2003 року “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України”[106] частина 1 статті 306 КК України була викладена в новій редакції. Коли в подальшому законодавець визнав за необхідне змінити санкцію названого кримінально-правового припису, то він вносив зміни до абзацу другого частини першої статті 306 “Кримінального кодексу України (в редакції Закону України від 16 січня 2003 року № 430-IV)”[107], а не до названого закону.

Крім того, закони про внесення змін до КК України не варто розглядати як самостійні кримінальні закони ще й тому, що у разі, наприклад, пом’якшення таким законом певної санкції в КК України зворотну дію матиме і підлягатиме застосуванню з моменту набуття чинності таким законом змінений Кримінальний кодекс, а не сам закон про внесення змін до нього. Отже, зворотну дію може мати не закон про внесення змін до КК України, оскільки набувши чинності він, власне, перестає бути окремим законом, а сам КК України, як новий кримінальний закон (кримінальний закон у новій, зміненій редакції). Його новизна якраз і полягає у тому, що з набуттям чинності законом про внесення змін до нього, КК в тій чи іншій частині стає новим. Тому закони про внесення змін і доповнень до КК України не можна розглядати як окремі кримінальні закони.

Таким чином, чинний КК України однозначно визначає, що він є єдиним кримінальним законом в державі і послідовно проводить такий підхід. При цьому, поряд з констатацією того, що саме КК України є єдиним кримінальним законом, і в науковій літературі, і в правозастосовчих документах часто стверджується, що кримінальними законами є також і окремі приписи (статті) названого Кодексу. Так, наприклад, М.І. Бажанов писав, що під кримінальним законом розуміють і окрему статтю КК, і декілька норм, і, нарешті, весь КК[108]. Таку ж думку висловлюють і деякі інші автори[109]. Таке твердження часто зустрічається і в матеріалах судової практики. Наприклад, судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі по справі Ф. назвала окремими кримінальними законами статті 94 та 106 КК України 1960 року (відповідно частина 1 статті 115 та стаття 125 КК України 2001 року – Ю.П.)[110]. Вважаючи, що Кримінальний кодекс – це результат систематизації законів про кримінальну відповідальність за вчинення злочину, В.М. Куц навіть запропонував назвати цей нормативно-правовий акт Кодексом законів України про кримінальну відповідальність[111].

104

Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного анализа. – М.: Статут, 1999. С. 85.

105

Галесник А.С. Теоретические вопросы кодификации советского законодательства // Вопросы кодификации советского законодательства: Сб. статей. – Свердловск: Свердловск. юрид. ин-т, 1957. С. 7.

106

Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України: Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 14. – Ст. 95.

107

Див.: Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 6 лютого 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 14. – Ст. 104.

108

Див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. С. 8.

109

Див., наприклад: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін. За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К.: Юрінком Інтер, 1998. С. 23; Кримінальне право України. Загальна частина у схемах: Навч. посібник / М.О. Бондаренко, В.І. Рудник, Г.М. Самілик та ін. – Ірпінь: АДПСУ, 2000. С. 8.

110

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2000 року. (витяг) // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 1. – С. 13.

111

Див.: Куц В.М. Новий Кримінальний кодекс України: яким йому бути. – Харків: Ксилон, 1999. С. 23.