Ситуація трохи скидається на те, як тварина виходить на арену і спокійно стоїть і сапає. Вона нічого не розуміє, стоїть у пітьмі, їй дали пашу, все йшло гаразд завдяки машинам, поштовхам і звичаям, усе тепер стало запахом, далеким звуком, повною відсутністю минулого, і раптом у кінці коридору з криками й піками постає гігантське кільце, повне барв і подвійних кроків, в очі світить призахідне сонце, а потім тупіт копита, що виписує на арені сам символ плутанини. «Паскуда, — думає тварина, бо, звичайно, вона іспанська, японці ще не опанували індустрію тавромахії, як уже опанували виробництво французьких устриць, — яка глупота». Я, скажімо, хотів би запитати про це Лонштайна або Маркоса, бо тепер вони вже зайшли до мене (не кажучи про Людмилу, що буде тут, тільки-но дограє свою роль у «Vieux Colombier»), але що я маю запитувати в них і навіщо, якщо плутанина більша за те, що можна вмістити в одне запитання, бо ж уже очевидно, що хитрощі Штокгаузена, Людмилин задок і венесуельський бард — це тільки фрагменти, лише кілька квадратиків смальти від мозаїки, але, гай-гай, отакої, яким правом ми вживаємо слово «смальта», яке нічого не скаже більшості людей, і якого біса не вживати його, якщо воно сповіщає мені необхідне, крім того, мені допомагає контекст, і тепер уже кожен знає, що таке смальта, але проблема полягає не в цьому, а в усвідомленні, що існує проблема, усвідомленні, якого я ніколи не мав раніше і яке мало-помалу ввійшло в моє життя й мою мову, як Лонштайн і Маркос — у мій дім, пізно й без попередження, трохи наче навскіс, цілком упевнені, що я прапсую багато, свято. І тому на додачу стали тепер теревенити, і це вже інший край проблеми, своєрідне парі проти неможливого, але їх понесло, тож спробуй зупинити їх. Про всяк випадок я зателефоную Патрісіо, якщо стануть надто набридливі, я неквапом спроваджу їх і знову слухатиму «Процесію», здається, я вже зробив свій вибір, програв венесуельський поет, бідолаха.
За тему дискусії править морг, як називає простолюд Інститут судової медицини, потопельники, Лонштайн цього вечора дав собі попуску, бо ще ніколи не розповідав про свою роботу, але Маркос за сигаретою повільно хитався на Людмилиному кріслі-гойдалці й уряди-годи куйовдив своє кучеряве волосся, закидав макітру назад і неквапливо випускав дим через ніздрі. Андрес ні про що не запитував Маркоса, немов не було нічого природнішого за опівнічний прихід разом з Лонштайном до нього додому, а Маркосові майже подобалася певна відчуженість Андреса, він чекав ще якусь мить, поки Лонштайн розводився про самогубства і графіки роботи, цілком збитий із пантелику, незважаючи на інструкції, отримані протягом восьми станцій метро і двох чарок грапи в кав’ярні. Сам Андрес, здається, усвідомив: щось не клеїться, слухав Лонштайна, проте дивився на Маркоса, немов запитуючи, якого біса і доки.