я побачив обличчя, почув голос, пригадав усе, що мені снилося про фільм Фрица Ланґа, немов простирадло роздерлося в сутіні серед цього кедрового гаю, пригадав, не здивувавшись, здивувався, що не міг пригадати раніше, від самого початку, прокинувшись, таке очевидне, ясне, ба навіть гарне, я пригадав, підходячи до дверей вілли, і підняв руки вгору, щоб мене не вбили, не дізнавшись принаймні, хто я, щоб не думали, ніби я прийшов виказати їх, як дивно бути аргентинцем у цьому гаю й такої пізньої пори, я встряв у це безглуздя і згадував Людмилу, Франсину і Джоні Мітчелл, їхню владу над моїм тілом, жінок, голоси, тіла і книжки, а тим часом підняв руки, щоб мене добре бачили, Ґомес, або Люсьєн Верней, або, може, Маркос, заховані за вікнами, вони мене вилають, як упізнають, якщо впізнають, бо якого біса я приплентався сюди такої пізньої пори і в розпалі Веремії, скажи мені, Пічуко, поясни мені, Фалу, якщо вони не зітнуть мене кулею, і впаде бідолаха, жалюгідний читач Гайдеґґера[180], скажи мені, чи нема тут причини всцикатися коло підніжжя величних кедрів, бо серед ночі кедри справді дуже гарні, живі зелені маси у величезній чорній плямі, і щось там виспівує вгорі, можливо, легендарний соловей, я ніколи не чув солов’я, в Банфілді я звик до шпаків і терутеру, відчини мені, Людмило, дай мені ввійти, щоб я розповів тобі, моя люба, щось сталося, сталося з Андресом, кохана, дай я розповім тобі, якщо ці схибнуті дадуть мені час, бо, мабуть, пустять мені в груди свинець, нехай не будуть бурмилами, нехай дозволять мені зайти, тепер, коли все так ясно, коли вже немає чорної плями, отак воно, друже, саме тут і тепер, доходячи до будинку неслухняних дітей, я, як казала моя тітка, помітив антену, гоп, я вже тут, кімната з солом’яними фотелями, кубинець, що гойдається в неминучому кріслі-гойдалці, не може бути, що все тепер таке ясне, таке чисте, що протягом тижнів і тижнів чорна пляма і Фриц Ланґ, а тут раптом, саме тоді, коли навколо все чорне, і кедри, і вілла без світла, гоп, я бачу, як бовваніє антена, й реконструюю подальші події, дивлюся на чоловіка, що розглядає мене, повільно гойдаючись у кріслі, бачу свій сон, наче він сниться мені наяву, і такий простий, такий ідіотський, такий ясний, такий очевидний, такий досконало передбачуваний, що саме цього вечора, саме тут я пригадав, що мій сон полягав ось у чому: кубинець дивився на мене і сказав лиш однісіньке слово: «Прокинься».
* * *
Авжеж, роздратовано думав той, ти знаєш, крім твого «прокинься», ти й так додавав мені роботи до тієї мороки, яку завдавали інші, і єдине, чого тепер бракує, — лише твоєї внутрішньої драми та її розгалужень і наслідків, я справді не знаю, що зроблю у фіналі.
Саме про це й запитував Лонштайн за часів, коли той, ти знаєш, почав по-новому групувати картонки, а Сусанна прийшла з альбомом. Та у вас обох тями немає, прорікав рабинчик, вона, хай там як, мати, і це можна зрозуміти, але ти.
— Не маю найменшого уявлення, — смиренно признався той, ти знаєш. — Це немов кривошия, щось незбагненне, яке, проте, трапляється, яке має статися, я був тут з ними, приглядався, як вони живуть, і мало-помалу завів їх у письмо, як кажуть тепер освічені молодики, аж раптом, подумай про це.
— Те, що ти показав, аж ніяк не видається мені дуже харизматичним, — виснував Лонштайн. — Для мене Веремія насправді не має ніякого значення, але вона принаймні має свій пафос, натомість твоя писанина — радше патетика.
Той, ти знаєш, уже був схильний погодитися з цим міркуванням, і саме цієї миті став очевидцем появи Андреса, що його напівбрутально, напівлагідно катапультував Маркос, двері одразу зачинилися, Люсьєн Верней миттю взяв їх одразу на всі засуви, лінійне розпалося на шматки перед лицем одночасності, яка нагнала страшенну нудьгу на того, ти знаєш, проте не таку велику на решту присутніх, що похапцем заходилися розшифровувати незбагненну появу, і тут:
— Прокинься.
— Ти, — звинувачував Патрісіо, — махровий мерзотник, ти порушив мій сон саме тоді, коли я спромігся заснути на п’ять хвилин на цьому паршивому килимі.
— Тс! — прошепотів Оскар, — швидше заходь.
Патрісіо, хоч як швидко йшов, ледве встиг на кінець маневрів, які полягали в тому, що двері зачинилися, Люсьєн Верней одним махом узяв їх на всі засуви, а Маркос тим часом штовхнув трохи розгубленого Андреса в темну домівку, провів його до салону, де сиділи приголомшені менади, тим паче, що цієї самої миті Ролан навпочіпки спустився сходами, сповістив про тіні позаду будинку, з боку штабелю дров, і направив пістолет на Андреса, ледве видного завдяки недогарку свічки, Маркос жестом звелів Ролану припинити гратися вогнепальною зброєю, і кому ми зобов’язані честю твоєї присутності. Друже, хіба я знаю, мені просто здалося, що я повинен прийти. Ясно, з мурахами на хвості, паскудо, — мовив Патрісіо, і досі розгніваний, що його розбудили, Оскар і Ередіа повідомили, що тіні зникли за деревами, то був своєрідний антракт, під час якого Людмила довела Андреса до дивана й дала йому навпомацки склянку вина, Маркос ніби чекав чогось, і Андрес, не знаю, вибач, що я дав хука, не думав, що за мною стежитимуть, це я дав хука, втрутився Маркос, із такими, як Лонштайн і ти, можна не сумніватися, що ви зіпсуєте фінал, Моніка знову запалила погаслий недогарок, Ролан зі сходів повідомив, що тіні сховалися за деревами й чекають чогось, їх вісім або дев’ять, Патрісіо з пістолетом на колінах, сили більш-менш однакові, але що робити з Цабе, якщо Рене не зможе приїхати. Ми пообіцяли йому, нагадав Ередіа, нехай станеться що завгодно, треба передати його в доброму стані, якщо Рене не приїде, я доведу його аж до дверей, і нехай іде сам до своїх мурах або поліцаїв, він одягнений, умитий і нагодований, ніхто не може закинути, що ми не виконали обіцяного. Атож, кивнув Маркос, але як тепер знати, що їх більше цікавить: отримати товар неушкодженим, а чи заявити, що він підгнив. Еге ж, кивнув Ередіа, я про це й не подумав. Хай йому біс, про нього справді треба дбати, як про наречену, лайнувся Оскар. Маркос має слушність, проказав Ередіа, це, друже, зовнішній образ, і вони безперечно спробують сфальшувати його, Ролан підштовхнув Цабе, що спустився на нижній поверх і підняв руки, наче на нього хтось націлився, Патрісіо наказав Цабе сісти на килим, навколо нього немов сформувалося коло червоношкірих у миготливому світлі недогарка, Люсьєн Верней пояснював, що це мурахи, поліція б уже напала, але в такому разі, зауважив Маркос, зрозуміло: якщо вони прийшли першими, ми знаємо навіщо: прагнуть виконати роботу, розпустити брехню і скинути все на нас. Найкраще було б повідомити по телефону поліцію, запропонував Оскар. Сеньйори, сеньйори, промовив Цабе з підлоги, я й справді хотів сказати, але, помітивши Роланів пістолет, знову підняв руки, наче молився в мечеті. Заведи його у water[181], це найбезпечніше місце, сказав Маркос Роланові, а ви пильнуйте вікна, ти, полячко, йди чатувати нагору й повідомляй мені. Лиши мене тут, мовила Людмила і ще не доказала цих слів, як уже підвелася й бігцем подалася нагору, недоумок, дурепа, такої миті ти ще обговорюєш накази Маркоса, піднявшись, зробила панорамний огляд напасників, які розпорошилися; Ролан підштовхнув Цабе, Ередіа і Патрісіо підійшли до вікон салону, Люсьєн Верней пильнував двері. Притулилася до вікна, пригнулася і з’ясувала, що сидячи краще й добре видно все, що можна побачити в кедровому гаї, знизу до неї долинав гамір готувань, стукіт туалетних дверей, уявила собі Цабе, що сидить на єдиному предметі, здатному гідно приймати його, не мала часу подумати про Андреса, його прихід не здивував її, тільки з’явилося відчуття чогось марного й заздалегідь приреченого, запізнілої впертості, за яку тепер доведеться дорого заплатити їм усім, а водночас немов і радість, що Андрес прийшов, і багато іншого. Блуп, паскуди, ховаються за стовбурами, треба не відволікатися ні на секунду, але вона однаково думала, ніби й далі сидить унизу в салоні, Маркос виходить і заходить, Людмила вже не бачила Андреса, не думала про Андреса, дала йому склянку вина, а далі був тільки Маркос, полячка на чатах, що стереже Маркоса, від Андреса лишився тільки жест у сутіні, коли він узяв склянку вина і, несміливо всміхаючись, глянув на неї, з того берега річки, через яку годі переправитися, наче прагнув їй пояснити, чому він прийшов, а все інше було Маркосом і чеканням, страхом у грудях, пальцями, що судомно скорчились у туфлях, тишею кедрів у ліску і Маркосом.
180
Мартін Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976) — німецький філософ, один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії.