Роберто Лей: заарештований 4 листопада 1970 р., розповідає, що його «почали допитувати з погрозами і образами, потім прив'язали мені руки і ноги, кожну кінцівку окремо. Допит почався з нарікань на негативну роль судової влади і з твердження,
— Так. Це було в селі на північ від наших позицій. Ми отримали інформацію, що в тій зоні є в'єтконгівці, тож треба було йти в село й розпитати селян. Ми прийшли і стали розпитувати старосту. Той чоловік симпатизував в'єтконгівцям і звелів нам покинути село. Ми пішли, проте вернулися з підкріпленнями і буквально зруйнували село дощенту.
•Як?
— Напалмом, мінометами, гарматами, штурмом, панцерниками… Масштабною атакою на жалюгідне село.
• Скільки людей жило там до нападу?
— Десь чотириста чоловік.
• Скільки пережило напад?
— Один.
• Кого ви вбивали?
— Усіх. Жінок, дітей, буйволів, курей, кіз. Усіх.
• Це була незвична операція?
— Ні. Ми вже брали участь у схожих операціях, коли нам наказували палити дощенту все село, проте не вбивати всіх. Були й інші випадки, коли ми вбивали людей.
що моя доля перебуває в їхніх руках». Потім його катували електричними ударами.
Мануель Альберто Ґонсалес: заарештований 6 вересня 1971 р. після втечі з в'язниці у Вілья-Уркісі в провінції Тукуман. Ґонсалеса передали управлінню провінційної поліції, де його змусили пройти між двох рядів поліцаїв, що сильно били його. Його не раз піддавали побиттю й позбавляли їжі. Стверджує, що «тільки тоді, коли минув досить тривалий час, з мене зняли наручники та пута й почали давати харчі й мате. Одного разу я збагнув, що солдати додавали до мате сечу».
Атос Маріані: розповідає, що його роздягли і прив'язали до ліжка. «Вдягли мені кільце на великий палець ноги і водили по всьому тілу чимсь подібним до борони або металевої щітки, передусім по животу, тазу і вустах; потім по статевих органах і грудях.
Були миті, коли я думав, що задихнуся. Потім мені почали давати білі драже, які виймали з коричневої квадратної пляшечки заввишки п'ять сантиметрів. Мабуть, з метою уникнути електролізу, який під час подальших аналізів міг би свідчити про електричні удари».
Карлос Делья Набе: заарештований 16 березня 1970 р., звинувачений в участі у викраденні парагвайського консула Вальдемара Санчеса. Негайно по тому, як його заарештували восьмеро чоловік, знайшовши його в одному бараці в Лухані, на нього вдягли
• Як називалося село?
— Бау-Трі.
• Де це, чи, радше, де це було?
— Десь за двісті сорок кілометрів на північний схід від Сайґона.
• Ви отримували коли-небудь наказ не брати полонених?
— Так.
• Від кого?
— Від лейтенанта, командира підрозділу.
• І що тоді було?
— Ми нікого не брали в полон.
• Що це означає?
— Ми вбивали всіх, кого захопили.
• І поранених?
— Авжеж, і поранених.
• Ви вбивали поранених?
— Так.
• Як ви вбивали їх?
— Пістолетами, гвинтівками, кулеметами, багнетами.
• Навіть поранених, що лежали на землі?
— Так, які вже не могли захищатися. Вони вже нічим не могли зашкодити.
наручники й почали завдавати йому електричних ударів, використавши автомобільний акумулятор.
У цій самій машині його змусили лягти на підлогу разом з іншим чоловіком, то був Франсиско Паес, муляр, що виконував у бараці ремонтні роботи.
«Після поїздки, що тривала десь годину, — пише Набе у своєму свідченні, — ми приїхали до досить великого будинку з дуже маленькими камерами. Через кілька хвилин мене завели до яскраво освітленої кімнати, де роздягли і прив'язали до кушетки.
Там мені знову завдавали ударів електричним струмом, а один чоловік тихим голосом переконував, що буде краще, якщо я говоритиму, бо кінець кінцем усі починають говорити. Думаю, ці тортури тривали десь годину. Потім мене завели до карцеру, де я почав відчувати, що ліва рука в мене паралізована. Я став кричати, просячи, щоб коло мене був хто-небудь. Ніхто не відповідав, але згодом двері відчинили і мене знову прив'язали до кушетки.
Коли я сказав їм, що не можу ворухнути рукою, — писав далі у своєму свідченні Делья Набе, — вони катували мене апаратом, що давав менший струм, тобто я бився в корчах тільки тоді, коли його вмикали на повну потужність».