• Ким була та дівчина?
— Донькою старости одного в'єтнамського села… вона симпатизувала В'єтконгові. Ми її роздягли, прив'язали, нагріли до червоного багнет і водили їй по грудях, а потім устромили в піхву.
• Померла?
— Не одразу. Серед нас був чоловік, що витяг зі свого черевика шнурок. Він намочив його і зав'язав дівчині навколо шиї, її підвісили на сонці. Шкіра висохла і збіглася. Дівчина повільно задушилася.
• Ви отримали якусь відзнаку чи нагороду за свої дії у В'єтнамі?
— «Бронзову зірку»… стрічку воєнної слави, медаль «За звитягу» — це вже від в'єтнамського уряду, — подяку від президента всьому моєму підрозділові, різні в'єтнамські нагороди, бойові відзнаки і пару «Пурпурових серць».
* * *
Слухаючи Патрісіо та Сусанну, можна було б подумати, ніби сталося щось зовсім інше, і Лонштайн через те аж шаленів від люті, натомість Андрес вважав, що їхня поведінка, власне, й пояснює, що ні на кого не падає провина, просто кожен натягував ковдру на себе. Згода, кивнув рабинчик, але скажи мені, який сенс у тому, що Сусанна з’явилася свіжа, мов помідорчик із грядки, об одинадцятій годині ранку, саме тоді, коли я слухав новини, і знаєш, чого мені коштували втрата гриба, що зів’яв і зморщився, і Мануель, що рачкував по підлозі тільки на те, щоб лишити прохання у формі бустрофедону, якщо ти, звісно, здогадуєшся, що я маю на увазі. Здогадуюсь, скромно признався я, але, бувши тобою, я б зрадів із багатьох причин, бодай тільки тому, що її прихід мав звільнити тебе від Мануеля. Слухай, я не заперечуватиму свого задоволення перед лицем цього факту самого по собі, але спершу Сусанна, а за півгодини Патрісіо, не менш свіжий, попросили кави й полягали на килимі з Мануелем, я, зрештою, хотів дізнатися про що-небудь, бо я, друже, попрацював baby-sitter'ом і не мав своєї винагороди, а вони обоє, кажу тобі, вхопилися за свого сина, зібрали пелюшки і пляшечки для годування, а потім задерли носа й сказали, що про це краще не говорити, але спасибі за nursery[187]. Не мали бажання розмовляти, скривився Андрес, я теж був у такому стані, але ж, бачиш, нам треба подбати про те, чого бракує, хоча кат його знає, які там можуть бути прогалини. Те, чого бракує, проказав Лонштайн, заплющивши очі, атож, те, чого бракує, зрозуміло, що тепер є факти, яких бракує, але, мій друже, не мені ти мав би казати про це.
— Є якісь новини? — запитала Сусанна.
— Немає, — відповіла Моніка.
— Я знаю цю систему, — озвався Патрісіо, — Франція не хоче галасу з приводу іноземців, ми вже бачили це. Їх довезуть до якогось кордону, а потім ти отримаєш коли-небудь поштову листівку, треба буде, дівчинко, лише сісти на поїзд.
— Теоретично так, — погодилася Моніка. — Ідіть у кіно, я посиджу з Мануелем.
— Я теж, — докинула Людмила.
— А ти йди з нами, — запросила Сусанна. — Трохи пройдемося, зараз тепло.
— Ні, — відмовилася Людмила, — дайте мені побути з Мануелем.
* * *
— Бідолашний хлопець, — бідкався Лонштайн, — якщо, по-твоєму, це спосіб готувати його до майбутнього, в тринадцять років він уже стане повним невротиком.
— Це залежить від обставин, — промовив Андрес, передавши ножиці Сусанні, що з украй науковим виглядом клеїла вирізки, — якщо ти зазирнеш в альбом, то побачиш, що не все тут таке, я, наприклад, скориставшись миттю, коли ця навіжена ловила ґави, вставив туди з десяток кумедних малюнків і геть несерйозних статей, і то задля узгодження моноблоків, якщо ти розумієш, що я кажу.
— Стривай, — стривожився Патрісіо, — невже ти хочеш перетворити читанку в пригоди Тома і Джері абощо?
— Ні, друже, читанка й далі така, як ми знаємо, зокрема і фрагмент, що зачепив нас за живе.
— Це вже краще, — заспокоївся Патрісіо, — бо з твоїми рафінованими додатками її зрештою не зрозуміє ніхто, кому вона потрапить до рук.
— Мануель зрозуміє, — заперечив я, — Мануель коли-небудь зрозуміє. А тепер я піду, бо вже пізно, треба йти за платівкою Джоні Мітчелл, яку пообіцяли мені, і слід далі впорядковувати те, що лишив той, ти знаєш.
— І то саме в такому порядку? — запитав Патрісіо, зазираючи йому у вічі. — Спершу твоя Джоні, як її там, а потім усе інше?