Тут я додам, що не дуже добре зрозуміла, чи били тільки Етьєна, а чи на тому подвір’ї були й інші затримані,
а потім привели до однієї з крамниць «Record», де вже припинили катувати з огляду на присутність свідків. Потім мене знову везуть до відділу поліції для боротьби з громадськими заворушеннями,
знову змінився час дієслова, ті типи, напевне, читали Мішеля Бютора[24], хоча, зрозуміло, без моральної користі для себе,
поліцаї по черзі заходилися лупцювати мене. Потім стали довкола мене й улаштували «різні циркові ігри»: змушували мене бігти, щоб я уникав їхніх стусанів, силували кричати «Нехай живе Мао! Нехай живе Мао!». Згодом закрили мене в машині й півгодини без упину товкли кулаками, ногами, кийками, шоломами, сперечаючись між собою за привілей брати участь у цих розвагах (серед них було двоє офіцерів). Потім мене знову повезли в «закамуфльованому» автомобілі, в якому викрали на початку. Тільки тоді (понад годину після затримання) вони стали допитувати мене, і я мав змогу пояснити, що я не студент і не брав участі ні в яких сутичках із поліцією. Дізнавшись про це, вони викинули мене на тротуарі за 150 метрів від префектури поліції. Тепер я в лікарні з черепно-мозковою травмою (під час цієї лихої пригоди я тричі непритомнів)». Крапка.
— Бачиш, чилійчику, — мовив Патрісіо, — і цей страдник — французький громадянин, а уяви собі, якби це був, наприклад, якийсь чужинець з Осорно чи Темуко, — гай-гай, як каже Перес Фрейре.
— Хай там як, його не вбили, як у Гватемалі або в Мексиці.
— Або в Кордові чи Буенос-Айресі, любий янголе, не відбирай у моєї країни цих невідчужуваних прав. Звісно, правда, їх поки що не вбивають, але не тому, що бракує бажання, просто існує так звана шкала вартостей, і ця шкала ще не кожного довела до спускового гачка, бо ж є важка промисловість, міжнародні відносини і пристойність, яку треба зберегти. Люба, здається, плаче твій син, де ж він отой такий славетний материнський інстинкт, оті казки, що їх вигадали ви, щоб ми принаймні не пхали свого носа в критичну зону колиски.
— І то цілком слушно, коханий, бо ти схильний перевертати її щоразу, коли тебе пориває хвиля ніжності. Твій син, — додала Сусанна, показавши Патрісіо язик. — він каже це так, ніби цього вечора був у кіно, а не в моєму ліжку.
— А ти певна, що це було в ліжку, а не на килимку у ванні? — запитав Патрісіо, схопивши Сусанну за плечі й піднявши, аж поки вона торкнулася головою стелі. То був вияв кохання, і Фернандо збентежився. На мить вони, здавалося, забули про нього, цілувалися й пестили одне одного, забули, здавалося, й про Мануеля, що збільшував свої хрипкі й засцяні децибели. І тут як на те, і то саме цієї миті, коли, власне, панував розгардіяш, пролунав дзвоник. Фернандо трохи зачекав, та оскільки Патрісіо зник разом із Сусанною й чулось, як вони заспокоюють Мануеля сміхом і настановами, які гучністю анітрохи не поступалися мовним виливам дитини, вирішив піти й самому відчинити двері, це завжди неприємна операція, коли прибувають друзі родини і бачать когось чужого й незнайомого, настає мить вагання, коли всі показують свою вихованість, але кожен запитує себе, що в біса діється, можливо, переплутали квартиру, о другій годині ночі це досить незатишна ситуація, а коли все з’ясовується і фаза цікавості та словесних пояснень поступається потискам рук і самопрезентаціям, завжди лишається немов присмак розладу, недоладного початку церемонії, що з позиції літургії позбавляє її значення, це облатка, що по дорозі натрапляє на напад кашлю і закінчується зливою печива, ці речі відбувалися серійно, як і випуск деяких авто, а на додачу й Лонштайн представив себе, сказавши: «Я незрівнянно розгалужуюсь», слова, що їх Фернандо безперечно сприйняв за французький зворот, але не стійте в дверях, будь ласка, і ми справді зайшли й бачимо, що не помилилися, ми таки в Сусанни й Патрісіо, бо вже коло самих дверей Мануель, і то як.
* * *
Можливо, безкінечна балаканина про заперечення, яке вони називали протестами, подіяла йому трохи на нерви, а можливо, Сарині листи зринули на поверхню свідомості завдяки словесній асоціації або простому бажанню зринути (хіба спогади не можуть мати власних примх, своїх припливів і відпливів, прагнення виявити або приховати що-небудь залежно від настрою і нинішніх чуток?), — хай там як, той, ти знаєш, якусь мить думав про ті листи, тимчасом як Маркос коментував або критикував найсвіжіші форми протестів у периметрі Парижа. Ті листи прибули за доби, коли один Сарин приятель мешкав у домі того, ти знаєш, де прожив цілий місяць, перше ніж повернувся до Аргентини; їдучи, він лишив ті листи, бо певною мірою вони були призначені й тому, ти знаєш, дарма що він уже років десять не бачив Сари, що ніколи не приїздила до Європи; останній її образ, збережений у його пам’яті, був такий: чайна ложечка і Сарина рука, яка повільно крутить ложечку, немов боїться нашкодити цукру або каві, о третій годині пополудні в кав’ярні на вулиці Майпу.