Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа, ні, що йти, ні, нічого. Ми сиділи в кімнаті, вмирали від спеки, інколи падав дощ, а завтра ми всі поїдемо в Сальвадор, де буде так само, як і тут, і я намагалася знайти собі сукню, Джон мав навколо голови величезну пов’язку, яку щоранку ми накладали йому, щоб приховати волосся, Анхелес (що нікуди не їхала) поверталася до Панами, щоб роздобути гроші і спробувати жити в якійсь іншій країні. Я мала ілюзію, ніби в Мексиці все буде по-іншому, проте новини, почуті від людей, які прибували звідти, були страшні. Ох, я й забула, в країнах, де злидні, проституція, хвороби і бруд з’їдають твоє життя, вони заходилися робити велику чистку в ім’я моралі, релігії і закону. Отож смерть хіпі! А також усякій мерзоті, наркоманам, злочинцям. Це в митному і політичному аспекті, а про людей я не знаю. Не розумію. Але мене ненавидять, нас ненавидять, мені довелося сховати всі свої прикраси, я була змушена збирати коси на голові й намагалася поміняти свій рюкзак на щось інше, і це знову довело їх до сказу: побачивши рюкзак, вони одразу стали гамселити по ньому, й він розкрився, вони повитягали з нього геть усе: взуття, брудну білизну, намиста, мате і тростинові трубочки для нього, порозкидали все і якнайретельніше обшукали мене, бо радше, ніж хіпі, я могла бути ґерильєро[26]. Нарешті, діставши купу тумаків в ім’я Розуму, Моралі та всього іншого, що вони повигадували, я сказала собі, що вони, мабуть, мають слушність. Ще ніколи в житті я не почувалася так, як почуваюся сьогодні: це не сама ненависть чи біль, а поєднання їх обох, і водночас до них додавалися (повір мені) й співчуття, і досада, і я нічого не розуміла, ба гірше, не розуміла взагалі.
3.10.69
Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США, проте її не пускають? Отак почувалась і я. Йому скасували візу, побили і спровадили назад до Гватемали. Вже двадцять днів, як він крутиться по Центральній Америці, намагаючись знайти кого-небудь, хто позичить йому гроші, щоб він міг перетнути кордон. І це все тільки тому, що він міг бути хіпі. Вони, хоч і знають, що в хіпі небагато грошей, на додачу ще й вигадали спосіб привласнити їх. Треба тільки показати гроші, а якщо вони вкрадуть їх у тебе, коли ти обернешся плечима, це вже інша проблема. Навіть не запитуй, чому нам треба їхати і чому до США (здебільшого ми всі подаємось до Каліфорнії). Не знаю, чому нас ненавидять, думаю, тільки тому, що ми інші й можемо бути щасливі. А вони роблять усе, щоб ми були вкрай нещасливі! В кожній країні я намагалася зблизитися з найбіднішими людьми, але після Колумбії аж досі я натрапляла тільки на глузи, зневагу й ненависть. Що ж, інші люди, інтелектуали і «артисти», інколи допомагають нам, проте бояться, стережуть свій холодильник і одразу запитують: «Але, сподіваюся, ви не такі аморальні та брудні, як ті грінго? Не вплутаєте мене куди-небудь?» Вони по вуха загрузли в істеблішменті й забули, що значення має тільки життя, дух і все, Пепе, про що ми стільки разів говорили, все те, що, я певна, ти, Люсіо, ніколи не забудеш. Тож через це я тепер їду до Сан-Франциско, шукати свою родину, слухати свою музику й малювати, а передусім хочу жити як жива істота, а не як гвинтик серед безлічі інших, хочу снідати шматочком хліба, але поділеним з любов’ю, і докласти всіх зусиль, щоб розкрити життю свій дух, своє тіло й життя. Крапка.