* * *
З огляду на таке той, ти знаєш, аж ніяк не здивувався, що тієї самої пори, коли він дав прочитати Маркосу Сарині листи, найцивілізованіша газета «Monde» опублікувала два повідомлення, які він без коментарів додав до нагромаджуваного загального досьє і які Сусанна… (проте не забігаймо вперед, як казав Дюма-батько в критичні миті).
Тридцять п’ять єпископів Центральної Америки засудили «постійне порушення прав людини в Центральній Америці» в документі, який поширив у Мексиці Національний центр соціальної комунікації (НАЦСОК). Цей документ, що став результатом засідання ради єпископів Центральної Америки, підписали зокрема архієпископи Гватемали, Сальвадору, Нікарагуа і Панами.
Жан-П’єр Сук, дев’ятнадцятирічний юнак, що жив на вулиці Моріс-Берто в Мюро (Івлін), під час своєї недавньої поїздки до Англії перейняв «філософію хіпі». Відпустив собі волосся і вдягав звичайний для хіпі одяг. Він одразу став об’єктом глуму з боку своїх товаришів і дорослих. А проте й далі працював у компанії «Mingory», розмішеній на бульварі Шарон, № 128, в Парижі, де він почав працювати помічником куховара, закінчивши школу готельного господарства.
Але минулої середи власник компанії зробив йому зауваження щодо одягу… і в суботу вранці батько повів його до перукаря. Жан-П’єр терпів стрижку без протестів.
Але пополудні… вийшов із батьківського дому й купив газойлю. Потім малолюдною дорогою пішов у напрямі ферми поряд із заводом «Рено» у Фленсі. Саме там, на тому путівцеві, й знайшов його мертвого і наполовину обгорілого робітник заводу, що повертався додому. В мішку, в якому юнак ховав бідон із газойлем, знайшли шматок картону, на якому він написав: «Відповідь лежить у поштовій скриньці». В ній знайшли лист, у якому він пояснив, що не може змиритися з цим «моральним зреченням». І зокрема додав: «Ви, дорослі, не розумієте. Ви накидаєте свій досвід і судите своїх ближніх». У своєму довгому листі юнак, крім того, заявив, що хотів наслідувати бонз, які воліли краще заподіяти собі смерть, ніж визнати «диктатуру суспільства».
* * *
Що ж, можливо, той, ти знаєш, не дав мені прочитати тих листів, бо прагнув немов подати мені якийсь туманний знак, байдуже, збагнуть його чи ні; я вже віддавна запідозрив його в схильності дорікати мені Франсиною, якимсь чином він був союзник Людмили (бідолашка, вона і сном, і духом не знала про цей союз, а якби знала, то послала б його під три чорти), як і вона, він не хотів розуміти того, чого, зрештою, ніхто не розумів, починаючи з мене самого. Прийти до кав’ярні й бачити, як той, ти знаєш, тримає листи перед собою тією самою рукою, яку недавно потискав рабинчик, — це все становило частину знака; мені знову не лишилося нічого іншого, як стенути плечима і думати, що все гаразд, що Людмила, або Франсина, або той, ти знаєш, мають усю можливу слушність перед лицем ситуації, яка з огляду на певну поведінку, що… і таке інше. Згодом з’явилася й Людмила, ще сповнена російської душі (три акти, насичені степами і відчаєм, кінець кінцем лишили свій відбиток навіть на такій відважній і сповненій життя полячці, як вона), і в її присутності я відчув немов присутність Франсини, так само як удвох із Франсиною я відчував щоразу незаперечну присутність Людмили, той, ти знаєш, не дуже цінував ці моменти, і то слушно, вони, здавалося, безпосередньо походять із російської п’єси театру «Vieux Colombier», хоча, якби кому-небудь заманулося почути мою думку, я б знову сказав (скільки разів я вже казав тобі це, Людмило?), що такого не мало б статися, такого не мало б статися, хай йому біс, усе мало статися не так.