Гаразд, а тимчасом як відреагувати на зневажливе ставлення до мене того, ти знаєш: адже він тримав листи в кишені, щоб дати мені відчути, мовляв, мої уявлення про життя — чистий дрібнобуржуазний анахронізм, так само як скривджена доброта Франсини — це ще й властивий їй спосіб не давати мені того, чого я б справді хотів від неї, а притаманна Людмилі бездоганна дружба будувала між нами щоразу вищий сірий бетонний мур. Що мені лишалося, крім музики і книжок, як не довести ситуацію до прикрих і ще й як передбачуваних крайніх наслідків; хіба, може, станеться щось інше, з’явиться якийсь шлях навпрошки, якесь перехрестя, останній вихід, який дасть мені те, що належить мені, не занапастивши того, що належить іншим. Інколи мені здавалося, ніби Маркос простягає мені палець, щоб за нього вчепився папужка, милий Педро, їж кашку, але Маркос був не дуже схильний до доброчинства, він глибоко погруз у Веремії, у світі, що резонував телеграмами, бомбардуваннями, стратами, лейтенантами Келлі і генералами Кі, і все-таки Маркос, атож, інколи Маркос випростував палець, Веремія для Педро, так? Як-от тепер у моєму домі, приперся разом із Лонштайном пізньої аж непристойної години, телефонує в Жужуй або в Реджо-ді-Калабрію, рабинчик сидить зі своїми голячками і закривавленими паперовими квітами, а на сходах уже лунають Людмилині кроки. Яке має значення моя приватна сфера, моє затяте прагнення жити Франсиною, жити Людмилою і «Процесією», врятувати фортепіано від електронного свисту? Сарині листи мають більше значення, і кривавий ореол навколо лейтенанта Келлі, і злива повідомлень, якими Патрісіо (той, ти знаєш, завжди намагався охопити всі обставини, мета трохи безглузда) засипав Фернандо, що нещодавно приїхав зі своєї рідної Тальки, тієї миті, коли Оскар і Ґладіс сідали на літак аргентинської компанії «Aerolíneas», щоб улити у Веремію молодої крові в сенат, уже не кажучи про такого собі Ередіа, що в Лондоні сів на літак компанії «ВЕА», а також Ґомеса й Моніку. Але Маркос не належав до тих, які наполягають, тільки-но випростав палець, мине частка секунди, і він переходить до іншого; як і той, ти знаєш, що ховає листи, він заледве подає знак. А рабинчик раптом зітхає й думає про збільшення своєї платні, сходами, зрештою, піднімалася не Людмила, можна ще трохи поговорити.
— Продемонструвати тобі крик? — запропонував Маркос.
— Сучий син, — сказав я спокійно, але трохи стривожено, — о першій годині ночі? Начувайся, клятий кордовцю, якщо через тебе мене виженуть із цієї білісінької функціональної квартири, результату багаторічного малювання реклам!
— Після стількох телефонем утворилася екстрансцендентна фонорама, — мовив Лонштайн, — і тому я не маю сумніву: він запропонував тобі полізойк душі, здушеної міазмами мас-медіа.
— Гаразд, — погодився Маркос, — отже, я поясню тобі теоретично крик та інші форми протестів, до яких хлопці вдаються потрохи скрізь, як-от, скажімо, в автобусі.
— Оце слово «протести» — приклад неправильно вжитої епіфонеми, — наставляв рабинчик. — Насправді це огидний галліцизм, покруч відповіді і махання руками.
— Слухай, — сказав Маркос, що не ображався за такі мовні викрутні. — Просто уявімо собі, ніби ми в кінотеатрі свого кварталу о десятій годині вечора, родина пішла дивитися фільм із Бріжіт Бардо, заборонений дітям до вісімнадцяти років: «ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО», ця родина, й друга родина, і всі родини після святого дня шляхетної праці, шляхетної і святої, так, сеньйоре, праця надає гідності, твій батько працює з п’ятнадцяти років, беріть, ледарі, приклад, твоя мати
і тітка Гіларія, сама відданість, і онучок Віктор зі своїми ніжками, що годує всю родину, розносячи вугілля від ранку до вечора, квартал, ця огидна магма Парижа, суміш сили і морального бруду, що не є народом, а власне, як дізнатися, що таке народ, але нині квартал — це родини в кіно, ті, хто голосував за Помпіду, бо вже не міг голосувати за де Ґолля.
— Хвилиночку, — озвався Андрес, — що це за балачки про народ і родину, або про родину, що не є народом, або квартал, що не є народом, бо ж є родинами, що ти верзеш тут?
— Невже ти не розумієш, — здивувався Маркос, — що я намагаюся реалізувати миттєвий ташизм, або плямізм, атмосфери, скажімо, кінотеатру «Cambronne», або «Saint-Lambert», залів, насичених за півстоліття запахами цибулі й спітнілих тіл, цих храмів, де Бріжіт Бардо спускає свої трусики, щоб зала частку секунди, дозволену статтею 465, бачила те, що дозволяє стаття 467, не розумієш, що всі протести повинні починатися знизу, якщо мають служити певній меті, у травні 1968 р. це було на вулиці, або в Сорбонні, або на заводі «Рено», а тепер товариші зрозуміли, що протестувати треба, як боксер, що змінює свій захист між четвертим і п’ятим раундами, тобто збиває з пантелику свого суперника, як пояснює коментатор. Я згоден, насправді тобі не потрібні мої описи, щоб бачити картину, але це один із способів залучити тебе на порозі переситу, ти, рабинчику, розумієшся на такому словнику, а отже, саме тоді, коли Бріжіт починає перетворювати екран в одну із зоряних митей людства, а радше в дві миті, і то які, еге ж, ми цього аж ніяк не заперечуємо і не спростовуємо, але, на жаль, нам треба скористатися цією миттю захвату або, якщо хочеш, зачарованості, щоб антикульмінація була набагато позитивніша, і саме цієї миті Патрісіо підводиться й видає моторошний зойк, що триває, здається, безкінечно, але що діється, запалюють світло, в залі божевільний, викличте поліцію, це епілептик, він у дванадцятому ряду, це іноземець, мабуть, негр, де він, я думаю, он там, він, певне, знову сів, атож, хіба не бачиш, що в нього кучеряве волосся, це алжирець, скажіть, чому ви закричали?