— Я? — перепитав Патрісіо.
— Так, ви, — відповіла розпорядниця і опустила ліхтар, бо ті, хто сидів далі, вже прикипіли очима до міжреберних проміжків голісінької Бардо і ніхто не переймався тим, що сталося, натомість глядачі, близькі до місця події та її винуватця, боролися з цілком зрозумілим ваганням між бажанням протестувати проти обурливого вчинку хулігана і бажанням не втратити жодного сантиметра шовковистих напіврозтулених стегон у ліжку готелю-люкс у лісі Рамбуйє, куди такий собі Томас привіз її з наміром зробити своєю ще до гастрономічного меню, завжди передбаченого в таких пригодах багатіїв, і тому розпорядниця опустила ліхтарик якомога нижче, й пучок світла вперся в ширіньку Патрісіо, що, здається, сприйняв це все якнайприродніше, і підтвердив:
— Інколи це трапляється зі мною.
— Як трапляється?
ТС!
ТС-С-С!
— Тобто я не можу стриматися, на мене щось находить, і тоді
(ah ma chérie ma chérie)[33]
— І тоді зробіть мені ласку й вийдіть із зали.
ТС-С!
— Хай йому біс, — лайнулася розпорядниця, — спершу вони кличуть мене, а потім виявляється, що не дають мені втрутитись, я цього так не залишу, таж ні, та що ви собі думаєте, тільки такої напасті я ще не мала.
(J’аі faim, Thomas)[34]
— Чого я маю виходити з кіно? — здивовано запитав Патрісіо тихесеньким голосом, не чутним ні для кого, крім розпорядниці, та й то тільки в геометричній конвульсивній пропорції. — Це наче гикавка, тільки набагато гучніша.
— LA РАІХ!
— A POIL![35]
— Гикавка? — крикнула розпорядниця, гасячи ліхтар. — Почекай, поки я викличу поліцію, і тоді побачимо, що це за гикавка.
ТС!
— Робіть, що хочете, — відповів Патрісіо, йдаліш-ш-шепоч-ч-чуч-ч-чи, — але це не моя провина, я маю довідку від лікаря.
Слова про довідку справили свій ефект, як і завжди у Франції, і пучок світла ковзнув уздовж проходу саме тоді, коли на екрані підійшли до того, що всім кортіло побачити, але як казав один жартівник своєму приятелеві, тільки-но на екрані починають злягатися, ті сучі діти ріжуть кадр, тож ти насилу встигаєш помітити, що там показують ду
мки Лонштайна, що, здається, не дуже дослухався, проте Маркос усміхнувся, немов робив одкровення, сказав: «Aspetta, ragazzo»[36], це ще не все, бо на балконі в третьому ряду сидить Сусанна, що була в перших лавах Сорбонни 1968 р. і має інші пам’ятні відзнаки, і якщо її не вигнали тоді з Парижа, то тільки тому, що вона мала по
ведінку бездоганну, за даними поліційної картотеки, але ці пояснення марні, бо саме цієї миті Томас, що був не таким розбещеним, як видавався, вирішив узяти шлюб із Бріжіт, що тепер летить над Акапулько в одному з тих реактивних літаків, які тобі пропонують з блакитним небом навколо і струмочком віскі всередині, а пасажири першого класу завзято поглинають сніданок, доставлений із ресторану «Maxim’s», не знаю, чи ти чув, аж поки Сусанна, і то саме тоді, коли Томас серед ночі прибув до готелю і майже з’явилися іскорки у правому верхньому кутку целулоїдної плівки, які провіщають слово «кінець», хіба, може, це передостання бобіна, бо остання матиме зірочки, якщо кіномеханік уже вдягнув куртку, запалив сигарету «Gauloise» і вже тримає руку на вимикачах, і саме цієї миті