— Я знаю, — заговорив Андрес, — ще один крик.
— А він кмітливий, — звірився Маркос Лонштайнові. — Цей буеносайресець розуміє все.
— Але навіщо, скажи мені, зчиняти бучу за таких, скажімо, обмежених обставин: адже стандартний кінотеатр має чотириста місць, у порівнянні з населенням Франції це дає співвідношення десь один до п’ятдесяти дев’яти мільйонів, так?
— Тебе, здається, не цікавить доля Сусанни, — мовив Маркос.
— Анітрохи. Я припускаю, якщо наполягаєш, що жіночка має більше духу, ніж її товариш Патрісіо, бо кричати вдруге — більший ризик.
— Авжеж, і вона дві години просиділа в комісаріаті, — додав Маркос. — Зрозуміла річ, їй нічого не могли заподіяти, бо люди розійшлися, тільки-но Бріжіт дістала своє, й хіба можна сказати що-небудь про Томаса у прикінцевій infighting[37], коли геть усі рвонули до ліжок, лишилася тільки розпорядниця, тепер уже фурія, згодом у комісаріаті вона обзивала поліцаїв рогоносцями, бо вони не записали одразу її свідчень, а її Фернан, що прокидався о пів на сьому, щоб іти на завод, і, напевне, готував їй каву з молоком, мабуть, не належав до них.
— Це жінка з народу, — говорив Андрес. — Поліцаї заслуговують на таку лайку, і Сусанна, до речі, теж. А тепер я хотів би знати, що справді означає ця витівка з криком, бо твоя розповідь не видається
нічим, справді нічим, а ніщо плюс ніщо не дає нічого, хіба що інколи дасть щось незначуще, яку-небудь дрібничку, а вона, як знає кожен, означає не ніщо, а дрібку чого-небудь, і зверніть увагу: якщо добре провести цю операцію, ані поліцай, ані суддя не зможуть присікатись, до другої спроби вдалися в кінотеатрі «Celtic», і то на значно вищому рівні, тобто сам Маркос і такий собі Ґомес, панамець-філателіст, вони кричали, не підводячись зі своїх місць, Маркос серед реклами, якраз поміж «NUTS» і «KUNTZ», а Ґомес тієї миті, коли Бібі Андерсон лягла долілиць на ліжко з чорними простирадлами, а в різних кінцях зали почулося немов здушене гарчання, до цього кінотеатру ходили переважно молоді стипендіати, не підводячись, вони теж загорлали, і що тут удієш, один тип хотів затопити Ґомесові в пику, але одразу ж і вибачився, кажучи, мовляв, хотів припинити нервовий напад одним з тих ляпасів, які всюди рекомендують у книжках із психіатрії, коли справи кепські й психічнохворий напихає собі рот уламками скла, щоб покарати себе й водночас спаскудити репутацію лікаря, їм годі заподіяти щось серйозне, надто Маркосу, що, крикнувши, сидів дуже тихо, крім того, чотири дами з першого ряду спершу зашарілися, а потім майже одразу перейшли до додаткового кольору, що провіщав найгірші бурі, які закінчувалися згодою серед міжродинних перешіптувань, що їх бідолашний хлопець мусив терпіти
а от щодо Ґомеса, — вже ніхто не хотів нічого подарувати йому, і він уже прагнув випаруватись і випорснути на вулицю, проте його захищала пітьма, а також Бібі Андерсон, нарешті гола, а якщо вже виклали вісім франків, щоб побачити це, то не втрачатимуть їх через якогось більш-менш навіженого, хіба що
— А от в Опері було затишно, — розповідав далі Маркос.
— Ах, в Опері, — протягло мовив я, вирішивши вже нічому не дивуватися.
— Саме тієї миті, коли з’явився лебідь, ти, певне, бачив, — пояснив Маркос. — Це у Вагнера.
— Несправедливо, — обурився Лонштайн. — Скрутити в’язи лебедеві, коли в нас і досі є Качур Дональд! Гай-гай, ви плутаєте птахів.
І отак, із чималим галасом і численними криками, аж до заборони з тактичних міркувань протягом п’ятнадцяти днів повторювати ту або ту витівку, бо про них зрештою заговорили на вулицях, тож люди йшли в кіно з твердим наміром розбити писок кожному, хто розкриє його, щоб позіхнути: адже це люди, які платять податки, а тут таке неподобство, ні.
— Це ж успіх, — усміхнувся Маркос. — Навіщо й далі ходити в храми сьомого мистецтва, якщо є автобуси й кав’ярні. Кав’ярні не дуже вигідні, бо, по-перше, там усі галасують і дуже високий рівень децибелів, крім того, я не знаю, чому люди звертають меншу увагу, коли їм заважають під час споживання пива або чинзано, ніж серед кіносеансу, треба вивчити це питання. Натомість
— Я й досі маю три гіпогейні квітки, — погрожував Лонштайн, — одну з жовтого паперу, а другу з білого, але, признаюся, з такими плямами, що, як сказали б
на якомусь маршруті, скажімо, 94-му, який пишається, що в нього найвишуканіша дрібнобуржуазна клієнтура, Люсьєн Верней — справжній фахівець і вже навчив своєї техніки Патрісіо, Сусанну та інших, що протестують більш-менш усюди. Передусім дзвінок перед зупинкою, цілком коректно (вже не кажучи про те, що він ошатно вбраний і має книжку або портфель під пахвою, щоб справити враження інтелектуала), і коли буф-мастодонт гальмує, тручись об тротуар, Люсьєн Верней підступає до водія і простягає йому руку. Водій дивиться холодними очима або (варіант) робить жест, який можна перекласти як