— Не Маклюен, а я, — буркнув ображений Лонштайн.
але, на щастя, ми могли розраховувати на інших інфільтрованих у двох бістро в Бельвілі і в парку Монсо, мораль — стаття в газеті «France-Soir», яка всім дала змогу запитати себе, що діється тепер із сигаретами, цими досконалими штучками, які забезпечують упевненість, що ти таки прокинувся, що ти нормальний і маєш уряд, який контролює віжки державної колісниці, а потім з’являється бажання сказати, мовляв, щось не клеїться, не годиться так швидко викладати півтора франка і впевнено виходити з пачкою тоненьких циліндричних сигарет у кишені, бо, діставшись до своєї скромної домівки, ти бачиш, що там повно слимаків або локшини з соусом.
— До речі, про локшину, а надто про слимаків, — утрутився Лонштайн, — я вас усіх запротулюю до свого дому поглянути, як росте гриб.
— Це безперечно краще за отакий інфантилізм, — проказав я, зморений сном. — Слухайте, коли-небудь у поліції вже втомляться від вас, і ви побачите, як вас виметуть аж за кордони, тож я отримуватиму листівки з Бельгії і Андорри.
— Ти, здається, докладаєш особливих зусиль, щоб не розуміти, — дорікнула Сусанна, подаючи мені ще міцніше мате.
— Ніяких зусиль він не докладає, — пояснила Людмила, — це виходить само собою.
Маркос приглядався до нас немов здалеку, натомість Сусанна й Патрісіо прагнули сварки зі мною, і ми засперечалися про те, навіщо жити, якщо не маєш нічого, крім байдужості, / це наче вірш болеро, / принаймні Людмила допоможе нам скласти більше коробок сірників, / о так, о так, / поглянь на Фернандо, він тільки-но прибув і вже краще за тебе розуміє, що відбувається у Франції, / гаразд, мені це ще коштує зусиль, / я гадав, ніби запротулив вас, але ж ви логобіфуркуєтеся з другого боку, / поясніть про гриб, / неможливо, гриб розмножується з другого боку екзегези, / дай йому свіжий мате, / мате вже немає, / і так далі, аж поки ми збагнули, що вже двадцять хвилин на четверту і дехто з нас завтра працює, але, перше ніж ми розійшлися, Патрісіо дістав вирізку й дав її Маркосу, що передав Лонштайнові, а той — Сусанні. Переклади Фернандо, звелів Патрісіо, і в Уругваї група лівих екстремістів викрала документи з посольства Швейцарії. У п’ятницю на посольство Швейцарії в Монтевідео здійснили напад четверо ґерильєро, належних до Збройного Східного Революційного Фронту (FARO), екстремістського крила крайньої лівої організації «Тупамаро». — Журналіст так часто вживає слово «крайній», що не дає змоги побачити поміркованих. — Чотири напасники під’їхали до посольства на краденому авто. Протримавши посла і службовців посольства з піднятими руками, — адже вжиті в статті слова про «шанобливе ставлення» мають означати руки, підняті вгору, — вони покинули приміщення, забравши документи, дві друкарські машинки і один фотокопіювальний пристрій. Це перший такий напад, здійснений на іноземне посольство в Монтевідео, де протягом останніх місяців відбулися численні напади на банки і казарми. Агентства «Франс Прес», «Асошіейтед Прес» і «Ройтер». — Мате змінив би твоє сприйняття, я не можу знати про все.
— Молодці тупамарос, — вирік Патрісіо.
Під час перекладу Лонштайн показував щось на кшталт проекту вірша Фернандо, що цієї ночі набував усебічної освіти, а я розважався тим, що знову запитував Маркоса, а надто Патрісусанну, в чому полягає сенс цих більш-менш ризикованих витівок, здійснюваних групою французів і латиноамериканців, надто після цього повідомлення з Уругваю, яке просто мініатюризувало їх, уже не кажучи про безліч інших повідомлень, прочитаних цього пополудня; як і завжди, там ішлося про численні тортури, вбивства та ув’язнення в різних латиноамериканських країнах, і Маркос мовчки дивився на мене, немов упирав мені в зад, а тим часом Сусанна підійшла до мене з виделкою в кожній руці, немов переконуючи, що крики в кінотеатрах по-своєму не менш ризиковані, ніж крадіжка друкарських машинок у швейцарського посла, а Патрісіо, здається, очима благав у Маркоса дозволу абощо (хлопці, мабуть, дуже добре організовані ієрархічно, хоча зовні, на щастя, це не впадало у вічі), щоб вилити на мене одну з тих словесних ніагар, які Лонштайн прозвав аргумобразами, і, нарешті, коли Людмила заснула на килимі і я зрозумів, що вже справді потрібно йти, той вірш чи кат його знає що став переходити від рук до рук, і я дізнався, про що він, тільки тоді, коли Патрісіо, трохи заскочений несподіваним змістом, передав його Сусанні, звелівши прочитати вголос. Завдяки цьому ми, перше ніж розійтися, мали Лонштайнів привілей на