«MAX FACTOR» «BALENCIAGA»
laudate adoremus[52]
На узбіччі життя
зупиніться
привітайте їх
запропонуйте узливання
(Обслуга машини доповнить інформацію).
* * *
Тобто, думав той, ти знаєш, ідучи сходами вниз після свого звичайного прощання, яке полягало в тому, щоб не прощатися ні з ким особисто, тобто в мить складання тексту з ідеологічним, ба навіть політичним значенням рабинчик відмовився від властивого йому усного жаргону і вдався до найшляхетнішого кастильського варіанта іспанської мови. Дивно, вкрай дивно. Що робитиме Маркос, якщо випадковості Веремії піднесуть його коли-небудь до статусу людини, яку на ассирійських табличках називають проводирем людей? Його теперішня мова скидається на його життя, це поєднання іконоборства і творчості, відбиток революційності, притаманної, як розуміють, усім системам, проте ще Володимир Ілліч, уже не кажучи про Льва Давидовича і ближчого до цих країв і часів Фіделя, таки добре бачили, щó веде від слів до діла, від вулиці до керма. І все-таки людина запитує себе, чому відбувається перехід від мови, визначеної життям, як-от від мови Маркоса, до життя, визначеного мовою, як-от урядовими програмами і незаперечним пуританством, притаманним революціям. Запитай коли-небудь Маркоса, чи забуде він, хай йому біс, поцьку твоєї сестри, якщо для нього настане пора керувати; це, звичайно, проста аналогія, йдеться не про брутальні слова, а про те, що спонукає пульсувати зад, про бога тіл, могутню гарячу річку кохання, еротику революції, що коли-небудь повинна буде обрати (не цих, а наступних, тих, хто має прийти, тобто майже всіх) для іншого визначення людини, і тому нова людина поки що має обличчя старої, тільки-но побачить міні-спідницю або фільм Енді Воргола. Ходімо спати, думав той, ти знаєш, усі належні до Веремії вже досить теоретизували, щоб я їм приніс ще й оці чотири занадто очевидні дурниці. Але хотілося б знати, що думає про це Маркос, як йому жилося б, якби настала ота пора.
* * *
Ще була глупа ніч, але на малесенькій площі Фальґ’єр нас обвіяв уже немов досвітній вітерець. Людмила майже не розмовляла на вулиці, мабуть, була наполовину сонна, і я вів її, обнявши рукою; зняв курточку й накинув їй на плечі. Якби ж пощастило знайти таксі, казав я для годиться марні слова. Дурненький, таж тут лише десять кварталів, і як гарно пройтися по місту цієї пори. Але ти втомлена, мерзнеш. Пусте, мовила Людмила. Хай там як, причина полягала не в цьому. Хтозна, що там насправді, після такої ночі я вже не здатний думати як слід. Завтра я засну на сцені, треба скористатися миттю, коли старий намагатиметься спокусити мене на дивані, яка погана ця п’єса, п’ять місяців щоденного лайна, і то з оплесками, цей театр скоро засмердиться. Це там годилося б продавати недопалки, Андресе, треба допомогти їм трохи.
— Не знаю, — мовив я, спонукаючи її йти швидше, бо вже став хапати дрижаки (якщо то справді холод змусив мене тремтіти). — Я відмовився розуміти їх, але ж ти бачила, які вони зі своїми баклажанами, мотузочками і спаленими сірниками, на ці витівки пішли місяці.
— Маркос дотепер не дуже багато говорив про ці речі.
— Так. І я запитую себе чому.
— Він привів Лонштайна, щоб мати змогу говорити, не показуючи, що в нього є певний намір, спрямований передусім на нас обох. У Патрісіо було так само, я всякчас мала враження, ніби він шукає нас, чекає чогось від нас абощо. В нього очі, як у кота.
— Ти мерзнеш, Людлюд. Не знаю, чому ми засиділися до такої пізньої пори, це безглуздо з такою роботою, як у тебе, ти захворієш.
— Ет, це ж лише раз. Мені подобалось, я не нарікаю, а Лонштайн просто неймовірний зі своїми закривавленими квітами і віршем. Щоразу він видається мені водночас і складнішим, і простішим, як і Маркос, проте на іншій площині, хоча кат його знає, наскільки вона інша, хтозна, чи справді велика різниця між Леніним і Рембо. Це питання спеціалізації, а надто словника і цілей, але в його основі, основі…
Людмила показала рукою на основу — тротуарні плитки. Я пригорнув її до себе, пестив невеличкі груди й відчував, ніби вона кудись відійшла, десь далеко, тим часом стало ще холодніше, і я розсміявся, справді порівнявши Маркоса з Леніним, уже не кажучи про інше порівняння. Але Людмила й далі показувала основу, опустила голову, немов щоб заховати обличчя від холодного вітру, і мовчала, аж раптом засміялася й розповіла про Мануеля, його членика, коли хлопчик спить, про те диво, коли два малесенькі пальчики охопили рожевого стовпчика, не стиснувши його, а тримаючи з безмежною делікатністю, і це все уві сні. Такого ніколи не побачиш у театрі — отих хвилин, коли на нас зіходить милосердя, гучних ляпасів по обличчю (але й вони — своєрідні пестощі), які повертають нам утрачену невинність, дарма що ми по-дорослому дивимося на реальність з другого берега, дивимося зі своїми ідіотськими провинами й жовтими квітами, заплямованими кров’ю індуських трупів.