— Оце й усе, — підсумував Патрісіо, задоволений виразністю свого пояснення. Той, ти знаєш, подякував йому, що іншого міг він учинити?
* * *
Між десятою годиною і полуднем була мертва година, тож, мабуть, тому, що вона мертва, Маркосові не спало на гадку ніякої кращої ідеї, як подолати п’ять поверхів мого будинку саме тоді, коли я зосередився (sic) на дев’ятому розділі одного з тих сучасних французьких романів, у яких геть усі вкрай інтелігентні, передусім сам читач, і це причина, чому мені вкрай не сподобалося, коли мене дзвінком відірвали від книжки і, привіт, Андресе, я прийшов запитати, чи можна позичити твою машину, але це не горить, якщо хочеш, можна трохи порозмовляти. Розмова мала не менш глибокий зміст, ніж роман, і тому між грапою і кавою ми балакали, як цей кордовець, якщо година вже мертва, може заявляти, буцім прийшов збавляти час, говорили й про інше в такому дусі й про останню промову генерала Онґанії, що, підсумована й перекладена в газеті «Le Mond», не сповіщала нічогісінько. Я завжди був егоїст, я не терпів, коли хтось відривав мене від музики чи від книжки, а цього ранку я почувався ще гірше, бо французький роман був не чим іншим, як заспокійливою свічкою, щоб трохи стишити мій неспокій, відколи Людмила нещодавно пішла до Патрісіо й Сусанни фабрикувати сірники абощо, я бачив її далеку усмішку між двома порціями мате, а передусім марний спалах ще марнішого діалогу перед тим, як ми заснули цієї ночі. Хтозна, чи розуміє Маркос ці речі, раз чи два я мав бажання розповісти йому свій сон про Фрица Ланґа, але потім усе розсотувалося до діалогу, що якимсь чином мав брати до уваги й відсутність Людмили, її профіль, який, здається, ще виднів на дверях, і червоні туфлі, тож, мабуть, аж ніяк не випадково Маркос заговорив про жінок; заховавшись за хмарку сигаретного диму, він дивився на мене й говорив про жінок, то був справді чудовий спосіб збавляти час.
Ось вам уявлення про цю розмову:
— Усім їм я робив життя неможливим, — розповідав, наприклад, Маркос. — Мабуть, забагато вимагав від них, можливо, мені не щастило, можливо, я погано вибирав. І все-таки це не проблема вибору, бо в інших сферах мені нема чого нарікати, навпаки. А от щодо ентузіазму, друже, так його немає, ніколи не було.
— Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції.
— Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо.
— Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго.
— Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі.
Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові.
— Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце.