— Висновок, очевидна річ, той самий: ви обидві справді щиро кохаєте мене, натомість я… і таке інше. Слухай, усе з Людмилою в мене розбилося в друзки, ти знаєш про це, бо вона теж не погодилася, бо бути чесним нічим не зараджує, я знаю, я чесний по-своєму, бути чесним для мене — це щоб і вона, і ти знали, що є ти і вона, оце й усе, але таке не проходить, не пройде ніколи, ми живемо за часів, коли все летить шкереберть, і все-таки ти бачиш, що ці схеми лишаються незмінними навіть у таких людей, як ми, ти ж розумієш, я маю на увазі дрібну буржуазію й робітників, людей сімействених, пошлюблених, хатніх і потомствених — паскудство, яке паскудство!
— І ти, — майже втішилася Франсина, — курсуєш, мов У Тан, між Людмилою і мною, ти, примиритель, бджілонька між двох квітів чи як там; я б хотіла побачити, як ти п’єш каву одночасно з нами обома або ведеш нас попід руки в кіно. Ох, ти жили з мене висотуєш.
— Якби ж тільки це, моя мила, якби ж!
— Ні, У Тане, я кохаю тебе таким, тут, у мене, коли-небудь ти покинеш мене чи я тебе покину, вже не кажучи, що Людмила, як ти розповідав, помчить за пінгвінами, але цього ти ще не пояснив мені.
— Тобі не подобається, коли я розповідаю про неї, я це знаю занадто добре.
— А Людмила, напевне, аж сичить, коли чує від тебе моє ім’я, це ж очевидна річ. Але оця вовтузня з пінгвіном — признайся, що вона виходить за межі звичайного, тут можна зробити й виняток.
— Ти добра, — мовив Андрес, — ти надто добра, дівчинко.
— Тепер, коли ти з мене жили висотуєш. Годі вже балачок, що все абсурдне й неоковирне, ти знаєш, що я терплю своє лихо, що я шукала його, я дала тобі ключа від своєї квартири, і тепер усе гаразд, ми приймаємо одне одного такими, як є, на другому краї клубка Людмила чинить так само, я інколи думаю, що це моя сестра, яка стоїть з іншого боку й тримає за другий кінець мотузки.
— І вона проказала останню фразу з іронічною й майже жорстокою посмішкою, — кинув я Франсині, поцілувавши в плече, і міцно, аж їй стало боляче, пригорнув до себе. — Авжеж, звичайно, твоя сестра на другому краї має такі самі думки, проте висловлює їх набагато ядучішою мовою, ніж ти. І отак ми йдемо втрьох, ідемо втрьох аж до миті, коли клубок упаде в пазурі космічного кота або Маркосового пінгвіна, пора пояснити тобі його вихід на сцену сьогодні рівно о тринадцятій годині в аеропорті Орлі. Це, можливо, політична таємниця, тож не кажи про неї мадам Франк, що, як ми всі добре знаємо, має реакцію гідри.
— У Тан зникає, — зазначила Франсина, — і з’являється усміхнений кат.
Ми вже давно утвердили порядок ритуальних діалогів, досконалих психічних розрядок, що з Людмилою були своєрідною словесною маячнею, яка закінчувалася падінням на килим і вибухами несамовитого реготу, а з Франсиною — обміном дуже лагідними стрілами, які влучали щоразу ближче до шийних вен, до зустрічі стегон.
— Кат, — сказав я, — пропонує тобі давню досконалу мудрість: Y para más despacio atormentarme / llevóme alguna vez por entre flores, що в перекладі з іспанської означає: задля більшої втіхи мучити мене, вона повела мене одного разу між квіти.
— Цього поета ми знаємо віддавна, — додала Франсина ритуальним голосом.
— Атож: Франсина Захер-Мазох, Андрес де Сад.
Ми могли й далі вести цю гру, розтягувати ритуал, але сум і жадання мало-помалу міняли свої рукавчики й туманності, кохатися з Франсиною означало щось більше, ніж знищувати відмінності, утверджувати хитку територію контакту, бо потім Франсина не тільки позбувалася всього, що поривало її проти мене, а й сама, віддавшись на ласку текучій міді, запливала в зону неймовірних бур і, от як сказати про це по-іншому, гукала мене нестямним голосом, віддавалася, мов потік кімвалів і нігтів. Вона першою простягала руку до вимикача, що гасив час ображених облич та неприязних слів і відкривав нас для іншого світла, в якому словник, складений із нечисленних, найпалючіших слів, створював власну мову-простирадло й жебоніння-подушку, а тюбик крему чи пасмо кіс правили за ключі або знаки, Франсина, заплющивши очі, давала роздягти себе край ліжка, її вогнисті коси майже кучерявились коло мого обличчя, вона здригалася від кожного руху моїх пучок по ґудзиках і застібках одягу, поволі сповзала і зрештою сідала, щоб я міг зняти панчохи і опустити трусики, не дивлячись на мене, вся перетворившись у дотик навіть у миті, коли я полишав її, щоб скинути з себе одяг серед тиші, напнутої, мов линва, між коханцями, що чекають, виконують підготовчі рухи, Франсина й далі сповзала, аж поки лягала горілиць, спираючись ногами на килим, уже стогнучи впереміш зі збудженим, уривчастим муркотом, музика шкіри, її стогони були реакцією на мої вуста, що піднімалися вздовж стегон, на руки, що розводили їх для першого глибокого поцілунку, здушений крик, коли мій язик досяг клітора й народилося смоктання і обмежений, локалізований коїтус, я відчував, як її рука хапає мене за волосся, нещадно шарпає його, тягне мене вище й водночас змушує чекати аж до краю, дати їй насолоду, яка ще не є водночас і моєю, я раб, що стоїть навколішки на килимі, його тримають за волосся і силують не уривати солоне і тепле узливання, мої пальці шукають глибше спадного подвійного пелюстка статі, вказівний сповзає ще нижче, намацує інший, тугий і твердий отвір, знаючи, що Франсина бурмотітиме: «Ні, ні», опираючись подвійним одночасним пестощам, зосереджуючись майже дико лише на фронтальній насолоді, кличучи мене вже обома руками, що вп’ялися у волосся, а коли я підвівся й потяг її за собою, щоб покласти на спину посередині ліжка, вона випросталась і перегнулася наді мною, схопила рукою член і огорнула його своїм сухим і терпким ротом, що мало-помалу наповнився піною і слиною, стискала губи, аж мені ставало боляче, й сапала ревно та безкінечно, тож годилося покласти цьому край, я не хотів, щоб вона мене випила, я мав заволодіти нею глибше, в баговинні її живота, що поглинало й викидало мене, тимчасом як поєднувалися нечисті вуста, а я хапав її за плечі, палив їй груди тиском, якого вона прагнула і який посилювала, знетямившись тепер у здушеному ненастанному крикові, то був заклик, у якому вчувалися майже відмова і водночас бажання бути зґвалтованою, взятою кожним м’язом і кожним жестом, вона ледь розтулила рот, закотила очі й упиралася підборіддям мені в горло, її руки ковзали мені по плечах, упивалися в сідниці, ще дужче пригортали мене, аж поки її почала струшувати конвульсія, або, може, я перший увійшов у неї до краю, коли рідкий вогонь затопив мені стегна, ми здригалися в одночасному стогоні, в хвилину визволення від тієї незнищенної сили, яка знову була потоком, сльозами й риданнями, безкінечно повільним ударом батога тієї миті, що захитала світ і змусила його впасти на подушку, сон, удячне бурмотіння поміж непевних пестощів і гарячкового поту.