Шовковиста, спрагла, незгасна музика охопленого жаданням тіла Франсини, як сказати їй коли-небудь, що тільки в коханні вона досягає свободи, породжує або сприймає найзапаморочливіші забаганки бажання без ножиць пильності, якими і до, і після вона обтинає форми теперішнього, щоб пристосувати їх до ідей і надати їм тієї виразності, якої вимагає від неї її невсипущий розум. Як сказати їй, що це ліжко, й біла шкіра рудокосої жінки, і золотавий пушок — та брама, крізь яку справді можна потрапити до крамниці з ляльками, без вимог здорового глузду, що вже мало-помалу прокидається, стає сигареткою і профілем на подушці, вдоволеною і, можливо, гіркою усмішкою, перший уважний погляд в усі закутки кімнати, увечері, коли опадає ніч і треба комусь зателефонувати, душ, дезодорант, кіно рівно о дев’ятій, підбивання разом з мадам Франк підсумків дня в бездоганній конторі книгарні, де ніде немає ані шматків порею на підлозі, ані чашок, обгорнених брудним рушником. Як їй сказати по-іншому, що я кохав її, коли все інше вже знову по цей бік, коли У Тан, звичайно, коли Людмила. Прокинутись, бачити, як вона ще спить, а непевне світло нічника заповзає на руді, майже кучеряві коси, одна рука, білісінька, на грудях; розбудити її пестощами, які спонукають її зіщулитись і бурмотіти непевні, усміхнені протести, ще змішані з пасмами сновидь; знати, що зрештою настане мить, коли її очі дивитимуться на мене, немов здалеку, щоб потім, пронизливі і стражденні, прикипіти до моїх, пробігти по моєму обличчю й голові, немов сумніваючись, чи це справді я. І цілуватися, і знати, що жадання і віскі з льодом, обід і вулиця, знову повернення у відсутність, знову довга прогулянка із зупинками в ресторанах, перед вітринами з припорошеними ляльками і балачки про пінгвіна.
* * *
Хай там як, десь півгодини Оскарові довелося потруситися за свою шкуру, і хоча, на щастя, він вимовив лише кілька слів, сказавши, мовляв, Аргентинське товариство зоофілії і таке інше, мить, коли він сів у автомобіль і лишив позаду митників, стала такою великою полегкістю, що її можна було виразити, тільки відкривши портфель і діставши з нього коробку кордовських медових пряників, привезених для Маркоса, але цьому намірові миттю перешкодили Людмила і Ґладіс, що завзято спожили більшу частину коробки, натомість окрадена жертва і Оскар обмінювалися першими враженнями про події в Арамбуру і швидке утвердження на чолі влади генерала Левінґстона. А паскуда Ередіа? — запитав Оскар, що вдихав повітря автостради з такою насолодою, наче воно було чисте, й почувався неймовірно щасливим. Прибуває сьогодні ввечері з Лондона, відповів Маркос. У Польщі є тістечка, схожі на ці пряники, зауважила Людмила, але молочного варення навіть близько немає. Я можу навчити тебе, як його готувати, запропонувала Ґладіс, що теж уже відродилася після протокольної півгодини, за неодмінної умови, що є тростинний цукор, бо буряковий огидний, бачиш, як воно, ти ж полячка? Позаду тяглася низка імен і швидких повідомлень, Оскар звільнявся від новин, наче від мух, найтерміновіші він ліквідував, поки машина ще не доїхала до паризьких брам. Ні, в принципі я не думаю, що на борту були мурахи, хоча про таке не знаєш ніколи. А тут вони аж зі шкури пнуться, казав Маркос, останнє повідомлення від Ередіа препаскудне. Через двісті метрів автомобіль представників Венсенського зоопарку обігнав, за всіма правилами, поліційний автомобіль, і Лонштайн, бездоганно дотримуючись правил дорожнього руху, знову повернув праворуч, а обидва представники зоопарку вчепились одне за одного, щоб не впасти від сміху на широкому задньому сидінні, бо пригадували головні моменти церемонії передачі і прийняття, неспокій запакованих броненосців, коли прибув багаж, і сонна зневага пінгвіна, на якого «екваніл» справив приголомшливий ефект. Висади нас коло Орлеанської брами, попросив Ролан, ти, мабуть, і сам упораєшся з усіма тваринами. Чудово, месьє директор, Маркос уже казав мені: що рідше вас бачать коло мого дому, то краще з погляду мурахології. Лише невідомо, чи зможеш ти сам підняти контейнери, докинув Люсьєн Верней. Моя консьєржка важить сто вісім кілограмів, заявив Лонштайн, і це соматично діє на сходи, дарма що це начебто порушує закон тяжіння, і коли та гладуха розганяється, щоб принести мені телеграму, ракета «Аполлон» — ніщо проти неї. Ну, якщо так, мотнув головою Ролан. Гадаю, Маркос тобі казав не діставати тварин з контейнерів, вважав за потрібне додати Люсьєн Верней. Ти хочеш, амурчику, сказати, що не треба викидати контейнери на сміття, виснував Лонштайн, але не переживай, коли Маркос пояснив мені справу, це стало немов Трійцею, доступною для кафрів[85]. Прощавайте, месьє директори, щасливої вам зустрічі з верблюдом і кентавром. Ох, я й забув, мій гриб виріс на півтора сантиметра, це вже привід прийти й побачити його, коли ми проминемо етап контейнерів та інших дрібних веремій, я тут ні на що не натякаю. Але чому ти так уперто переказуєш мені цей дурнуватий діалог? — нарікав той, ти знаєш. Бо він не дурнуватий, відказав Лонштайн, треба, щоб ці хлопці, тобто месьє представники зоопарку, затямили, що я не гірше від них знаю, про що йдеться, але це їм анітрохи не сподобається, бо вони — технократи революції і вважають, що веселість, гриби і моя консьєржка не входять у діалектику історії. Одне слово, сказав той, ти знаєш, що не був технократом, а просто спішив, занось тварин до своєї халупи і поверни автомобіль. Так, мовив рабинчик, і за цей час гриб виріс іще на три міліметри.
85