Невідомо, що діялося в Андреса в голові на цій стадії його міркувань, бо Людмила стала придивлятися до нього і знову погладила щоку, але цей жест зненацька урвався, бо їй раптом умить знадобилися обидві руки, щоб схопитися за голову:
— Репетиція о пів на восьму! Господи, я геть забула про неї!
— Не плач, киценько, краще випий ще одну склянку зі своїм рибалкою Андресом, що не розуміє тривог сучасної історії, і розкажи мені трохи більше про мурах, що застряли вам у горлі.
— Concha peluda у pija colorada, — вигукнула Людмила, — цього разу вони мене точно вб’ють!
— Дівчинко, не варто ламати собі руки, хай там що, ти приїдеш тоді, коли всі вже загинуть або одружаться, краще поїжмо це пучеро — смачнюще, я дотримувався твоїх рекомендацій від овочу до овочу.
— Твоя правда, нехай ідуть під три чорти, — погодилася Людмила. — Таж вони могли зателефонувати мені ще раз, як по-твоєму?
— Люба моя, вони телефонували тобі о шостій, це перше, про що я сказав тобі, коли ти повернулася після зустрічі пінгвіна.
— Отже, мені дадуть прочухана, але завинили тут емоції, долари… Ох, мурахи, я, звичайно, розповім про них, але спершу мені треба заспокоїтися, дай мені склянку чого-небудь. Ну, і як там Франсина?
— Усе гаразд, — відповів я з тією самою неминучою зміною інтонації, яка вчувалася в її голосі, це був діагональний спосіб ставити запитання й відповідати на них, повернення до криниці, до марного пінг-понгу.
— Я була впевнена, що ти підеш до неї, — сказала Людмила. — Тільки-но ти сказав Маркосу, що не поїдеш в Орлі.
— Розкажи мені, як приїхав пінгвін.
— Наче тебе цікавить той пінгвін.
— Гаразд, тоді поговорімо про Мікеланджело. Ох, Людмило, як може бути, що
Втручання внаслідок форс-мажорних обставин
Тому, ти знаєш, уривався терпець, бо він і далі мав клопіт із Франсиною, пучеро, сумною Людмилою та іншою філігранню ліберальної ментальності, що марно розшаровувалась (так-так, думав я, тобі личать прогресивні ідеї, бо ти й далі гірший за решту), і до цього всього домішувалося послідовне пояснення про Цабе, мурах і Веремію, тож саме тому й передусім той, ти знаєш, магілює (радше від слова «малювати», ніж від слова «магія») собі наступне:
Той, ти знаєш, уволю скористався своєрідним фотороботом Цабе, якого виготовили Ґомес і Люсьєн Верней і який полягав у наступних рисах:
1. Цабе — південноамериканець (аргентинець? болівієць? Різні варіанти в алфавітному порядку).
2. Цабе:
— уповноважений;
— перебуває під знаком повного місяця (астральна деталь, яку Лонштайн вважав за не менш важливу, ніж несприятливу);
— повновладний (грошва надходить з усього припущеного вище алфавітного порядку через (гіпотеза) ОАД, ЦРУ, МБРР, фонд Нельсона Рокфеллера та інші фонди.
N.B.: Ця органограма, як, зрештою, і всі, не дуже зрозуміла.
3. Цабе діє в Європі.
4. Цабе охороняє мілітаризована група: мурахи, якими командує Мурахан. Що стосується мурах, серед них є представники майже всіх географічних ареалів (скажімо, Фортунато — бразилець, а про Мурахана гадають, ніби він сальвадорець, дарма що ідентичність його особи вкриває густий туман).
Інтермецо з Пуччіні
Номер 498 мав радіо на тумбочці, і Оскар увімкнув його з усіма засторогами, щоб не розбудити Ґладіс, що тримала пальчик у роті в стилі Baby Doll[96] і в цьому самому стилі примостила і свій зграбний зад, проте голісінький. Оскар сів на край ліжка й запалив сигарету, скориставшись траншейним методом війни 1914 року, якого він навчився в тринадцять років у кінотеатрі «Roca» в Альмаґро і який полягав у тому, щоб прикрити сірник рукою і терти його по поверхні, не довшій за п’ять міліметрів, щоб стишити звук до простого хрускоту, який, як можна припустити, не дійде до Ґладіс, що поринула в добре заслужений сон після всіх пластикових таць і плям-плям на додачу. Та от біда, готельне радіо мало всього три програми, і дві з них — суцільне лайно, і то французькою мовою, а третя передавала «Турандот», другий акт, арію принцеси. Обережно маніпулюючи регулятором, як перед тим сірником, Оскар вправно подбав, щоб Турандот могла виспівати своє кепсько приховане сексуальне згнічення на рівні, який не розбудить Ґладіс; зіпершись на подушку, що була на диво м’якою, Оскар розкошував тютюном і музикою, нереальністю цієї години, коли тільки Ґладіс ще пов’язувала його з іншим краєм світу, Аргентиною, що нараз стала неймовірно далекою і втраченою, пансіоном доньї Ракелі, яка невідомо навіщо приперлася аж сюди, і водночас груденятами Моньї серед жасмину під місяцем уповні. Оскар ще не зовсім прокинувся, мелодія Пуччіні, яку він знав і любив ще змалечку, була своєрідними пахощами жасминів Сантоса-Переса і запахом сонної і вдоволеної Ґладіс, запахом, якого ще не встиг змити душ, і свідченням трьох загадок, спогадом про щось прочитане, але невідомо де, Тосканіні диригував у Мілані на генеральній репетиції «Турандот» і зупинив оркестр після сцени самогубства Ліу, щоб сказати з обличчям, на якому рясніли сльози: «Саме тут припинив писати маестро, дійшовши до цього місця, Пуччіні помер», і всі музиканти мовчки попідводились, це нагадало Оскарові, що оперу «Турандот» закінчив, скориставшись вказівками, які лишив Пуччіні, Франко Альфано, і тут годі не запитати себе, скільки творів зазнали такої долі, статуй, якими захоплюються в музеях, не підозрюючи, що хтось третій реконструював їх, наче скелети диплодоків, починаючи з колінної чашечки, який-небудь Амехіно, отака всячина, а також газетні повідомлення, сфабриковані власними зусиллями, інші ув’язнені виламали ґрати одного кухонного вікна й вискочили на пустку, що тягнеться до 41-ї вулиці, але як знати, чи насправді той вилом не зробили раніше, чи справді дівчата втекли через пустку, освітлену місячним сяєвом, бігли несамовито аж до муру, аж до карнавалу по той бік, доведені до відчаю відчуженням і переповненістю, жирними стравами, ляпасами або ще витонченішими тяжкими педагогічними знущаннями. Якого біса я повертаюся до цього, мов муха до падла, сказав собі Оскар, що не мав упереджень у сфері метафор, але це була не метафора, все поверталося по-іншому, як покора якійсь неясній схожості, а Турандот у кінці арії обіцяла кохання або смерть, ця напрочуд проста фраза Андресові, напевне, видалася б нестерпною і банальною після «Процесії», яку він зрештою міг слухати спокійно, бо Людмила, згорнувшись на дивані, стежила за музикою по-своєму, тобто читала вірші Любича-Мілоша, що з ним її пов’язувала рекурентна фіксація.