* * *
Зі свого боку й своїм способом Андрес теж намагався пояснити те, що не давалося йому під час прослухання «Процесії»[12]: той, ти знаєш, зрештою став насолоджуватися тим туманним схилянням перед наукою, перед еллінською спадщиною, перед зухвалим запитанням «Навіщо?», спрямованим до кожної речі, то було своєрідне повернення до філософії Сократа, страх перед таємничістю, з якою відбуваються і з якою сприймають події, бо так воно є і не треба багато навіщо; він підозрював вплив якоїсь надмогутньої технології, що спирається на більш легітимне бачення світу й використовує допомогу і лівої, і правої філософій, а водночас і захищається ударами богомолів і нещодавно политого жасмину, начебто поступаючись вимозі показати коліщатка і пружинки речей, але пропонуючи пояснення, яке мало кому з людей видасться вірогідним. У моєму випадку проблема — моя проблема сьогоднішнього вечора, до того, як прийдуть Маркос та Лонштайн і зіпсують його, кляті кордовці, — мала не такий вирішальний характер і полягала в намаганні зрозуміти: чому я не можу слухати запису «Процесії», не відволікаючись раз по раз, бо я щоразу знову був змушений зосереджуватися, і минуло чимало часу, поки я збагнув, що вся справа у фортепіано. Тож ось воно, досить ще раз прослухати той або той пасаж на платівці, щоб перевірити; поміж електронних звуків і традиційних, проте змінених унаслідок застосування фільтрів і мікрофонів, до якого вдався Штокгаузен, інколи можна вкрай виразно почути фортепіано, здається, ніби це його справжній звук. Власне, так просто: стара людина і нова людина, поєднані в одній
12
«