* * *
Інколи й тому, ти знаєш, цікаво було спостерігати Андреса, що немов сидів на двосхилому дахові, а інколи він міг написати на якійсь картонці про близькість між такими людьми, як Андрес, і, скажімо, Генрі Джеймс, що теж сидів верхи на гребені між світом свого покоління і першими поштовхами у вигляді телефону, автомобіля і Ґульєльмо Марконі. Проте сьогодні його дужче цікавив інший тип межової ситуації в таких людей, як Андрес: на рівні свідомості це сидіння верхи на власному житті провокувало самопожирання, справжні бойні міфічного катоблепаса[97] з головою, що волочиться по землі, майже завжди сміховинні спроби переламу на площині мови, життя стосунків, поточних ідеологій, усього, що зрештою вкрай заплутується, і той, ти знаєш, користався цією миттю, щоб підняти свою лупу й пробурмотіти щось на кшталт, мовляв, почекай, поки тебе схопить Мао, і ти побачиш, чи там Франсина, або сентиментальне визволення, або твоє крісло зі стереофонічними наушниками.
Мені це все видалося не менш очевидним, ніж тому, ти знаєш, надто після сновиддя про фільм Фрица Ланґа, що було абсолютно незбагненним, а водночас відмінною і неясною формою глухої вулички з подвійною назвою Людмили і Франсини. В цій непроглядній пітьмі все було найяснішим, бо тієї пори я щодня натикався на вперту необхідність ліквідувати пряму лінію як найменшу відстань між двома точками, яка-небудь неевклідова геометрія видавалася б мені придатнішою для мого ставлення до життя і до світу, але як утовкмачити це Людмилі або Франсині, коли так довго блукати і чекати, неодмінно лишаються нудота й розчарування, докори завжди в межах ортодоксальних ліній, гризоти й гидкий присмак у роті людини, що є рабом свого західного і дрібнобуржуазного походження, відчуття, що треба щось зробити і нічого не зроблено, відчуття невиконаного завдання, відчуття чорної плями між миттю, коли гарсон у кав’ярні повів мене до зали, де мене чекали, і миттю, коли я вийшов звідти, знаючи, що я щось забув, що я мав щось зробити, проте не міг, бо ж не міг пригадати. Отак щодня і, звичайно, пильне над-Я, надбудова буденного утверджувалася, штовхаючись ліктями, вершник на покрівлі, який намагається обняти світ Людмили і світ Франсини (і більше, набагато більше за це, повну розу вітрів, що розриває всяке уявлення про локалізацію обрію), щоб торкнутися коли-небудь рукою крайнього жадання світу Людмили—Франсини, і тому, звичайно, щокроку зіткнення з двоїстістю, непримиренний двоїстий погляд із верху двосхилої покрівлі.
97
Катоблепас — міфічна тварина з ногами гіпопотама, тілом бізона та довгою шиєю, яка здатна була вбити поглядом.