людині, яка сіла в стратегічній точці, щоб замкнути трикутник стереофонії, це розрив припущеної єдності, що його німецький композитор розкриває опівночі в паризькій квартирі. Отак воно, незважаючи на довгі роки електронної або додекафонічної музики, а також free jazz[13] (прощавай, прощавай, мелодіє, прощавайте, давні визначені ритми, замкнені форми, прощавайте, сонати, прощавай, концертна музико, прощавайте, перуки, атмосфера tone poems[14], прощавай, передбачуване, прощавай, найдорожче у звичках), та сама стара людина живе далі й пригадує себе, в найзапаморочливіших внутрішніх пригодах завжди є фотель і Бетховенове тріо «Ерцгерцог», і тоді все одразу стає зрозумілим: звук фортепіано коагулює це вічне, ніколи не подолане життя серед звукового комплексу, в якому все є відкриттям, його колір і тембр проступають, неначе давні фото, з фортепіано може народитися менш піаністична серія нот чи акордів, але цей інструмент і далі можна впізнати, це фортепіано іншої музики, старої людськості, Атлантиди звуку в свіжісінькому новому світі. Й тепер ще простіше зрозуміти, як історія, темпоральна і культурна зумовленість неминуче закінчуються, бо всі пасажі, де домінує фортепіано, нагадують мені щось уже відоме, що зосереджує увагу, пробуджує гострішу чутливість до того, що й досі пов’язане зі мною завдяки цьому інструменту, який становить міст між минулим і майбутнім. Конфронтація, що не має нічого втішного, між старою людиною і новою людиною: музика, література, політика й космобачення, яке охоплює їх. У сучасників клавесина перша поява звуку фортепіано, мабуть, мало-помалу пробудила мутанта, що нині став традиційним перед лицем фільтрів, якими маніпулює цей німець, щоб укласти мені у вуха шиплячі звуки і блоки звукової матерії, ще ніколи не чуті в підмісячному світі аж до цього вечора. Висновок і мораль: отже, все мало б полягати в нівеляції уваги, в нейтралізації шантажу з боку втручань минулого у властивий людині новий спосіб насолоджуватися музикою. Атож, у новий спосіб буття, який намагається все поглинути — збір цукрової тростини на Кубі, любов до тіл, живопис, родину, деколонізацію і одяг. Цілком природно, що я знову запитую себе, як треба перекидати мости, шукати нових контактів — легітимних — понад люб’язним порозумінням різних поколінь і космобачень, між фортепіано і електронним підсилювачем, прагнути дискусій між католиками, буддистами і протестантами, відлиги між політичними блоками, мирного співіснування; оскільки про співіснування не йдеться, стара людина не може вижити як така в новій людині, хоча людина й далі є своєю власною спіраллю, новим поворотом нескінченного балету; вже не можна говорити про толерантність, усе прискорюється аж до нудоти, відстань між поколіннями зростає в геометричній пропорції, немає нічого спільного з двадцятими роками, сороковими, а дуже скоро й вісімдесятими. Першого разу, коли піаніст урвав своє виконання і провів пальцями по струнах, наче по струнах арфи, або тарабанив ними по корпусу, щоб увиразнити ритм або цезуру, на сцену полетіли черевики, а тепер молодь запитує себе, чи обмежується звукове використання фортепіано його клавіатурою. А книжки, ці викопні релікти, які потребують нещадної геронтології, і ліві ідеології, зіперті на мало не монастирський ідеал приватного й публічного життя, і праві ідеології, зашкарублі в своїй зневазі до мільйонів знедолених та відчужених? Нова людина — так: який ти далекий, Карлгайнце Штокгаузене, наймодерніший композиторе, що яскраво забарвлюєш ностальгійне фортепіано електронними веселками; це не докір, я звертаюся до тебе з глибин своєї душі, звертаюсь як твій супутник у дорозі. Ти теж маєш проблему мосту, тобі теж треба дібрати способу говорити збагненною мовою, тоді як, мабуть, твоя техніка і твоя найстабільніша реальність вимагають від тебе спалити фортепіано й замінити його якимсь іншим електронним фільтром (це робоча гіпотеза, бо ж не йдеться про те, щоб нищити задля нищення, фортепіано, напевне, служить Штокгаузенові не гірше, а то й краще за електронні засоби, але, гадаю, ми розуміємо одне одного). Отже, міст, очевидна річ! Як збудувати міст і якою мірою це будівництво служитиме чому-небудь? Інтелектуальна практика (sic)[15] стагнаційних соціалізмів вимагає тотального мосту: я пишу, а читач читає, тобто чув, що я пишу і будую міст на рівні читання. А якщо мене годі прочитати, друже, якщо немає читача, а отже, немає й мосту? Бо міст, дарма що ми прагнемо збудувати його, а кожен твір — це міст до чогось і від чогось, насправді не міст, якщо по ньому не ходять люди. Міст — це людина, що йде по мосту, атож.