10
Першого дня великодніх вакацій я встав о четвертій ранку. В Ганни була ранкова зміна.
О чверть на п’яту вона поїде велосипедом у трамвайне депо, а о пів на п’яту виїде трамваєм на Шветцинґен. По дорозі туди, казала вона мені, трамвай майже завжди порожній. А от назад уже повний.
Я зайшов на другій зупинці. Другий вагон був пустий, а в першому біля водія стояла Ганна. Я повагався, сідати мені в перший, чи в другий вагон, і вирішив сісти в другий. Він обіцяв усамітненість, обійми, поцілунок. Але Ганна не йшла. Напевне ж, вона бачила, що я стояв на зупинці й сів у трамвай. Адже тільки тому він зупинився. Та вона й далі стояла біля водія, розмовляла і жартувала з ним. Я бачив те все.
Трамвай минав зупинку за зупинкою. Ніде нікого. Вулиці безлюдні. Сонце ще не зійшло, й під прояснілим небом усе видавалося блідим у блідавому світлі: будинки, припарковані авто, свіжа зелень дерев, квітучі кущі, газгольдер і гори вдалині. Трамвай їхав повільно, графік руху, напевне, був розрахований і на зупинки, тож доводилося зменшувати швидкість. Я був замкнений у трамваї, що насилу тягнувся містом. Спершу дивився у вікно, потім став на передньому майданчику і спробував пильно подивитися на Ганну: вона плечима мала відчути мій погляд. Перегодом вона справді обернулась і ковзнула по мені очима. Потім знову розмовляла з водієм. Поїздка тривала далі. Після Епельгайма колія бігла вже не по вулиці, а поряд із нею, піднявшись на щебеневий насип. Трамвай помчав швидше, колеса розмірено стукотіли, ніби на справжній залізниці. Я знав, що ця лінія проминає ще кілька поселень і нарешті доходить до Шветцинґена. А я почувався відкинутим, вигнаним із нормального світу, де живуть, працюють і кохаються люди. Я був немов приречений до безкінечно марної поїздки в порожньому вагоні.
Аж тут я побачив зупинку — павільйончик серед голого поля. Я смикнув за мотузку, якою кондуктор давав знак водієві, мовляв, треба спинитися або можна їхати далі. Трамвай зупинився. Ані Ганна, ані водій, почувши мій дзвінок, не озирнулися на мене. Коли я виходив, мені здалося, ніби вони глузливо дивляться в мій бік. Але певності я не мав. Трамвай поїхав, а я дивився йому вслід, аж поки він зник спершу в улоговині, а потім за пагорбом. Я стояв між насипом і вулицею, навколо стелилися лани, сади, а трохи далі — садове господарство й теплиці. Повітря було свіже, чувся пташиний щебет. Бліде небо над горами вже зарожевілося.
Ця поїздка в трамваї видавалась мені страшним сновиддям. Якби я не пам’ятав так яскраво її епілог, то, мабуть, відчув би спокусу таки справді вважати її за кошмар. Зупинка, пташиний щебет, сонце, що от-от мало сходити, — це все було немов прокиданням. Та коли прокидаєшся після страшного сновиддя, полегші не відчуваєш. Адже тільки тоді ти по-справжньому усвідомлюєш, які страхіття тобі приснилися, ба навіть на які страхітливі істини розкрились уві сні тобі очі. Я рушив додому, сльози бігли мені з очей, і, тільки дійшовши до Епельгайма, я спромігся здушити плач.
Додому я добирався пішки. Кілька разів я марно намагався спинити якусь машину. Коли пройшов половину дороги, повз мене прогуркотів трамвай. Вагони були повні. Ганни я не бачив.
Я чекав її о дванадцятій на сходах перед її дверима, засмучений, переляканий і розлючений.
— Ти знов утік зі школи?
— У мене вакації. Що сталося цього ранку?
Вона відкрила двері, і я пішов за нею в квартиру й на кухню.
— А що мало статися цього ранку?
— Чому ти вдала, ніби не знаєш мене? Я хотів…
— Це я вдавала, що я тебе не знаю? — Вона обернулась і холодно подивилась мені в обличчя. — Це ти не хотів мене знати. Чого ти зайшов у другий вагон, коли бачив, що я в першому?
— А навіщо я б першого дня вакацій о-пів на п’яту ранку їхав у Шветцинґен? Я хотів зробити тобі сюрприз, думав, ти зрадієш. А в другий вагон я сів…
— Бідолашна дитина! Встала о-пів на п’яту та ще й першого дня вакацій!
Я ще ніколи не чув, щоб Ганна глузувала.
Вона хитала головою:
— Звідки мені знати, чого ти їдеш у Шветцинґен? Звідки мені знати, чого ти не хочеш признаватися, що знаєш мене? Це твоя справа, не моя. І що, тепер підеш?
Навіть не можу сказати, як я обурився.
— Ганно. Це несправедливо. Ти знала, ти мусила знати, що я поїхав тільки задля тебе. Як ти могла подумати, що я не хочу признаватися, що знаю тебе? Якби не хотів признаватись, я б узагалі не їхав з тобою.