— Що, поїмо? — відірвалась вона від мене. — Господи, хлопче, на кого ти схожий!
Намочила рушника й витерла мені рот і підборіддя.
— І сорочка вся закривавлена!
Зняла з мене сорочку, потім штани, і ми кохалися.
— Що, власне, сталося? Чому ти так розсердилась?
Ми лежали поряд такі задоволені та втішені, що тепер, гадав я, все з’ясується.
— Що сталося, що сталося, — і чого ти завжди питаєш такі дурниці? Як ти міг отак просто піти?
— Таж я лишив записку…
— Записку?
Я сів. На тумбочці, де я поклав записку, її вже не було. Я підвівся, пошукав коло тумбочки й під тумбочкою, під ліжком, у ліжку. Я ніде її не знаходив.
— Нічого не розумію. Я ж написав тобі записку, що візьму сніданок і одразу повернуся.
— Справді? Не бачила я ніякої записки.
— Невже ти не віриш мені?
— Я хочу тобі вірити. Але я не бачила записки.
Ми вже не сперечалися. Може, повіяв вітер, підхопив записку й заніс її куди-небудь? Може, це все просто непорозуміння — її гнів, моя репнута губа, її страдницьке обличчя, моя безпорадність?
Чи треба було мені й далі шукати записки, причини Ганниного гніву, причини моєї безпорадності?
— Хлопче, почитай мені трохи! — пригорнулась вона до мене, і я взяв «Нікчему» Айхендофа й почав читати звідти, де зупинився останнього разу. «Нікчему» читати було легше, ніж «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання». Ганна знову напружено стежила за моїми словами. Їй подобалися розкидані де-не-де віршики. Подобалися перевдягання, заміни, плутанина й переслідування, в яких закрутився герой в Італії. Але спершу вона кривилася, що герой нікчема, нічого не робить, нічого не може, та й не хоче нічого могти. Вона переймалась то тим, то тим, і навіть через кілька годин по тому, як я скінчив читати, могла щось запитати мене: «А митник — це погана робота?»
Розповідь про нашу сварку знову виявилась такою докладною, що я хочу розповісти ще й про наше щастя. Та сварка зблизила нас. Я бачив, як вона плаче, і Ганна, що плакала, була мені набагато ближчою, ніж Ганна, що просто сильна. Вона почала виявляти й лагідність, якої я ще не знав у неї. Ганна знов і знов розглядала й ніжно гладила мою репнуту губу, аж поки рана загоїлась.
Ми й кохались уже по-іншому. Довгий час я цілковито піддавався її проводові, її владним ініціативам. А відтоді я навчився й сам володіти нею. Але під час нашої подорожі й після неї ми вже не тільки володіли одне одним.
У мене зберігся написаний тоді вірш. Як вірш він нічого не вартий. Тієї пори я захоплювався Рильке й Беном і, признаюсь, прагнув наслідувати їх обох. Але цей вірш засвідчує, як тісно ми були пов’язані тоді. Ось він:
12
Я геть не пам’ятаю, що я збрехав батькам, коли їхав у подорож із Ганною, натомість дуже добре пам’ятаю про ціну, яку мені довелося сплатити за змогу побути з Ганною вдвох останнього тижня вакацій. Я вже не можу пригадати, куди саме поїхали батьки, старша сестра і старший брат. Клопоту мені завдала менша сестра. Вона мала пожити в родині своєї подружки. Та якщо я лишаюсь удома, то їй заманулось лишитися вдома. А тут уже батьки заперечували. Отож і я мав пожити в родині якогось приятеля.
Коли я згадую ті роки, мені видається справжнім дивом, що мене, п’ятнадцятирічного, мої батьки були ладні лишити вдома самого на цілий тиждень. Може, вони помітили ту самостійність, що зросла в мені завдяки зустрічі з Ганною? Або просто побачили, що я, незважаючи на кілька місяців хвороби, закінчив навчальний рік, і виснували, що я став відповідальніший і гідніший довіри, ніж можна було сподіватися від мене раніше? Не можу я й пригадати, щоб у мене вимагали коли-небудь відповіді за ті довгі години, які я проводив із Ганною. Мабуть, батьки вважали, що я, одужавши, багато спілкуюся з друзями, готую разом з ними уроки й відпочиваю на дозвіллі. Крім того, четверо дітей — цілий виводок, тож пильного нагляду батьків вистачало не на всіх, він зосереджувався тільки на тих, що завдають найбільшого клопоту. Я був джерелом того клопоту досить довго, тож батьки відчули полегкість, коли я одужав і мене перевели до наступного класу.
Коли я запитав свою меншу сестру, що вона хоче мати за те, що житиме в подруги, поки я сам буду вдома, вона стала просити джинси, або, як казали ми тоді, штани з заклепками, і так звані нікі, оксамитовий пуловер. Ці бажання були мені зрозумілі. Джинси тоді були ще чимсь незвичайним, шикарним і, крім того, обіцяли свободу від одягу, оздобленого великими квітами й малюнком у ялиночку. Як я був змушений доношувати речі свого дядька, так і менша сестра мала носити речі старшої сестри. Але ж я не мав грошей.