Ми перекладали «Одіссею». Я вже читав її німецькою мовою, любив її і люблю й досі. Коли я отямлювався, мені вистачало кількох секунд, щоб зорієнтуватися й перекладати. Та коли вчитель пов’язав мене з Софі і я чув, як сміється клас, я раптом зашпортався за щось іще. От Навсікая, що красою і станом до богів несмертельних подібна, білорука й незаймана, — кого мені слід розуміти під нею: Ганну чи Софі. Тут треба когось вибрати.
14
Коли в літака відмовляють двигуни, це ще не кінець польоту. Літак не падає немов камінь із неба. Він, той величезний реактивний пасажирський літак, десь півгодини, а то й три чверті години летить далі, мов планер, а потім розбивається при спробі посадки. Пасажири нічого не помічають. Політ, коли не працюють двигуни, відбувається так само, як і з двигунами. Стає тихіше, але тільки трошки тихіше: ще гучніший за двигуни вітер, що б’ється об фюзеляж, і крила. Тільки глянувши в ілюмінатор, можна помітити, що земля або море загрозливо близькі. А коли показують фільм, стюардеси взагалі закривають жалюзі. Трохи тихіший політ пасажирам, мабуть, видаватиметься вкрай приємним.
Те літо було планерним польотом нашого кохання. Чи, радше, мого кохання до Ганни; про її любов до себе я не знаю нічого.
Наш ритуал читання, купання під душем, кохання і лежання поряд тривав і далі. Я читав «Війну і мир» — з усіма поясненнями Толстого про історію, великих людей, Росію, кохання і шлюб, те читання забрало годин сорок, а то й п’ятдесят. Ганна знову напружено стежила за подіями в книжці. Але тепер уже по-іншому, ніж колись. Утримувалась від суджень, не перетворювала Наташу, Андрія, П’єра на частину свого світу, як перетворювала Луїзу та Емілію, а вступала в їхній світ, як-от людина, що, дивуючись, здійснює далеку подорож або заходить у замок, куди її впустили, де їй можна побути, з яким вона знайома, проте однаково не може остаточно позбутися страху. Те, про що я читав їй досі, було вже знайоме їй. «Війна і мир» була новою й для мене. Ми разом рушили в далеку подорож.
Ми повигадували одне для одного ласкаві імена. Вона стала називати мене не тільки хлопцем, ай — з різними епітетами та зменшувальними суфіксами — жабою чи плазуном, цуциком, кременем і трояндою. А одного разу, коли я був у неї, запитала мене:
— А яка тварина спадає тобі на гадку, коли ти тримаєш мене в обіймах, заплющуєш очі й думаєш про тварин?
Я заплющив очі і став думати про тварин. Ми лежали, пригорнувшись одне до одного, моя голова торкалася її шиї, моя шия прилягала їй до грудей, моя права рука обіймала її знизу за спину а ліва рука — за попу. Я провів рукою й передпліччям по її широкій спині, міцних стегнах, твердих сідницях, добре відчував шиєю і грудьми її груди й живіт. Її шкіра видавалась гладенька й ніжна, а тіло під нею — міцне й надійне. Коли моя рука торкнулася її литок, я відчув, як ритмічно посмикуються м’язи. Ці рухи спонукали мене подумати про здригання шкіри, якими кінь намагається прогнати мух.
— Кінь.
— Кінь?
Ганна відсунулася, підвелась і глянула на мене. Її очі були перелякані.
— Тобі не подобається? Я подумав про нього, бо ти така приємна на дотик, гладенька й ніжна, а насправді міцна і сильна. Та й литка в тебе здригається, — пояснив я їй свої асоціації.
Вона глянула, як посмикується литка.
— Кінь, — похитала вона головою. — Ну, не знаю…
Така реакція була не властива їй. Адже Ганна завжди була цілком однозначна — і коли погоджувалась, і коли заперечувала. Під її переляканими поглядом я вже був ладен, якщо мене змусять, спростувати свої слова, звинуватити себе і благати, щоб вона простила мене. А потім спробував примирити її з образом коня:
— Я міг би назвати тебе румаком, або конячкою, або поні, або гривастиком. Але я подумав про коня не через конячу щелепу чи конячий череп, або що там іще, що могло б тобі не подобатись, а як про щось добре, тепле, ніжне і сильне. Ти ані зайчик, ані киценька, ані тигричок, але й у цій назві немає нічого лихого, бо й ти не лиха.
Ганна лягла горілиць і поклала руки за голову. Тепер уже я підвівся і придивився до неї. Її погляд линув кудись удалечинь. За хвилину вона повернулась до мене обличчям. У її очах світилася незвичайна щирість:
— Отож, по-твоєму, мені має подобатись, коли ти називаєш мене конем чи іншими конячими назвами?
Іншим разом ми ходили до театру в сусідньому містечку й дивилися «Підступність і кохання». Ганна вперше була в театрі й тішилась геть усім — від вистави до шампанського в антракті. Я обняв її за талію, й мені було байдуже, що люди могли подумати про нас. Я пишався, що мені було байдуже до них. А водночас знав, що в театрі мого рідного міста цієї байдужості не було б. А чи знала й вона про це?