Ганна знала, що моє життя влітку зосереджувалось уже не тільки навколо неї, школи й навчання. Дедалі частіше, прийшовши до неї пізнього пополудня, я повертався з басейну. В басейні ми зустрічалися з однокласницями й однокласниками, виконували разом домашні завдання, грали у футбол, волейбол і карти, фліртували. Саме там відбувалося громадське життя класу, і для мене багато важило бути там, належати до того товариства. Оскільки я, залежно від того, як працювала Ганна, або приходив пізніше, ніж решта, або йшов раніше за всіх, це, аж ніяк не шкодячи мені, тільки збільшувало цікавість до мене. Я знав про це. Знав і те, що нічого не втрачаю, і однаково мені часто здавалося, ніби саме тоді, коли немає мене, там відбувається невідомо що, щось дивовижне. Я довго не наважувався запитати себе, чому я віддав би перевагу: бути в басейні чи з Ганною. Свій день народження в липні я відсвяткував у басейні й тільки з великим жалем пішов звідти до Ганни, що, знесилена, була в кепському гуморі. Вона не знала, що в мене день народження. Коли я запитав, коли в неї день народження, відповіла, що 21 жовтня, але про мій день народження не запитала. А втім, настрій у неї був не гірший, ніж завжди, коли вона дуже втомлювалась. Проте мене дратував її кепський настрій, хотілося піти геть, у басейн, до однокласниць і однокласників, до невимушеності наших розмов, жартів, ігор і фліртів. Коли і в мене зіпсувався настрій, ми посварились і Ганна знову варила з мене воду, вкотре з’явився страх утратити її, я принижувався і вибачався, аж поки вона пустила мене до себе в ліжко. Проте в моєму серці шумувала лють.
15
І тоді я став зраджувати її.
Не те що я виказав нашу таємницю або скомпрометував Ганну. Я не розповідав нічого, про що я мав мовчати. Мовчав і про те, про що годилося б розповісти. Я не признавався у своєму зв’язку з нею. Я знаю, що зречення — непомітний різновид зради. Зовні годі добачити, чи людина зрікається, а чи просто виявляє скромність, розважливість, уникає прикрих і дратливих запитань. Але той, хто мовчить про свій любовний зв’язок, знає те достеменно. А зречення позбавляє любовний зв’язок як ґрунту, так і видовищних варіантів зради.
Я вже й не пам’ятаю, коли я вперше зрікся Ганни. З приязні, що панувала в басейні літньої пообідньої пори, розвинулась дружба. Окрім свого сусіди, якого я знав ще зі свого старого класу, в моєму новому класі мене дуже цікавив Гольґер Шлютер, що, як і я, кохався в історії та літературі, тож наше спілкування невдовзі стало дуже інтенсивним. Не менш скоро я міцно заприязнився і з Софі, що жила на кілька вулиць далі від мене, тож до басейну ми вже ходили разом. Спершу я запевняв себе, що моя дружба з ними ще не досить тісна, щоб я міг розповісти їм про Ганну. Потім не міг вибрати слушної миті, слушної нагоди, слушного слова. Врешті-решт було вже пізно розповідати про Ганну, ставити її поряд із рештою юнацьких таємниць. Я казав собі, що вже пізно говорити про Ганну: адже може скластися хибне враження, ніби я так довго мовчав про неї, бо наші стосунки не зовсім пристойні і тому в мене нечисте сумління. Проте й тут я дурив себе, бо знав, що зраджую Ганну, вдаючи, ніби розповідаю друзям про все важливе у своєму житті, але мовчу про неї.
А коли друзі помітили, що я не зовсім відвертий із ними, стало ще гірше. Одного вечора, повертаючись додому, Софі і я потрапили під зливу і сховалися на ґанку дачного будиночка на полі Ноєнгаймер, де тоді ще не стояв університетський корпус, а стелилися ниви й садки. Блискало і гриміло, бурхав вітер, щосили періщив дощ. Температура одразу впала на цілі п’ять градусів. Ми хапали дрижаки, і я обняв її.
— Ти… — мовила вона, дивлячись не на мене, а на дощ.
— Що я?
— Ти дуже довго хворів на жовтяницю. Може, саме тому ти так поводишся? Може, боїшся, що вже ніколи не будеш по-справжньому здоровим? Може, тобі лікарі що сказали? І ти мусиш щодня ходити до лікарні переливати кров або робити уколи?
Ганна як хвороба. Мені стало соромно. Але розповісти одразу про Ганну я не міг.
— Ні, Софі. Я вже не хворий. Моя печінка в нормі, а за рік я зможу пити навіть спиртне, коли захочу, та я не хочу. А що…
Я затнувся, не бажаючи, коли йдеться про Ганну, казати «а що стосується мене».
— А чому я йду раніше чи пізніше — річ зовсім інша.
— Може, ти не хочеш розповісти про це, а може, вже хочеш, але не знаєш як?
Я не хотів чи не знав як? Я й сам цього не знав. Проте, коли ми стояли серед блискавок і гучних та близьких розкотів грому, під зливою, що нещадно шмагала тіло, тремтіли з холоду й зігрівали одне одного теплом своїх тіл, у мене з’явилося відчуття, ніби саме їй, Софі, я повинен розповісти про Ганну.