— Можливо, я розповім тобі іншим разом. Але до цього не дійшло.
16
Я так і не довідався, що робила Ганна, коли ані працювала, ані була зі мною. Коли я запитував, вона відповідала запитанням. Ми не мали спільного життя, бо ж вона тільки давала мені у своєму житті те місце, яке хотіла дати. Ним я і мав задовольнятись. Коли я прагнув мати щось більше чи навіть просто більше знати, це було зухвальством. Коли нам траплялося бути надто щасливими вдвох і я, відчуваючи, що тепер усе можна і все можливе, запитував її, вона інколи лиш ухилялась від мого запитання замість відкинути його: «І все тобі кортить знати, хлопче!» Або ж брала мою руку і клала собі на живіт: «Ну що, закомпостуємо ще один квиток?» Або рахувала на пальцях: «Мені треба прати, прасувати, замітати, витирати порох, купувати, варити їсти, трусити сливи, перебирати їх, нести додому і чимшвидше варити, бо інакше маленький…», вона ставила мізинець лівої руки між великим і вказівним пальцями правої руки, «… бо інакше він з’їсть їх сам!»
Я ніколи ніде випадково її не здибав, ані на вулиці, ані в крамниці чи в кіно, куди вона, як казала, ходила охоче й часто, і куди я в перші місяці нашого знайомства всякчас хотів піти разом з нею, але вона відмовлялася. Вона звичайно дивилася в кіно все підряд — від німецьких фільмів про війну та батьківщину до фільмів про Дикий Захід і стрічок Nouvelle vague, «нової хвилі», а мені подобалося все, що йшло з Голівуду, байдуже, чи то фільми про стародавній Рим, чи то про Дикий Захід. Один такий фільм дуже подобався нам обом: Ричард Відмарк грав роль шерифа, який наступного дня мав стати на дуель і міг тільки програти, а ввечері постукав у двері Дороті Мелоун, що марно радила йому втекти, «Чого ти тепер хочеш? — казала вона йому. — Все життя вмістити в одну ніч?» Ганна часом дражнила мене, коли я приходив до неї, сповнений бажання: «Чого ти тепер хочеш? Усе життя вмістити в одну годину?»
Лише раз я бачив Ганну, не домовившись попередньо. То був кінець липня або початок серпня, останні дні перед великими вакаціями.
Ганна цілими днями була в дивному настрої, примхлива і владна, а водночас відчувалося, ніби на неї тисне якийсь тягар і тому вона така змучена, вразлива і дратлива. Вона зосереджувалась, опановувала себе, ніби щоб не дати собі розкришитися під тим тягарем. На моє запитання, що її непокоїть, відповіла дуже гостро, і я насилу оговтався. Але все-таки відчував не тільки те, що вона відгороджується від мене, а й безпорадність, яка охопила її, і спробував водночас і бути з нею, й дати їй спокій. А одного дня того тягаря не стало. Спершу я думав, що Ганна буде така, як завжди. Скінчивши «Війну і мир», ми не взялися зразу читати нову книжку, і я пообіцяв знайти якусь, я мав дуже багато книжок на вибір.
Але вона не хотіла.
— Хлопче, дай я покупаю тебе.
Коли я зайшов на кухню, то аж ніяк не літня спека налягла на мене важким покривалом. Ганна розпалила титан. Пустила воду, додала кілька крапель лавандової олії й викупала мене. Біло-синій, оздоблений квітами халат, під яким не було ніякої білизни, прилип у гарячому, вогкому повітрі до її спітнілого тіла. Вона дуже збуджувала мене. Коли ми кохалися, мені здавалося, ніби Ганна прагнула повести мене до насолоди по той бік усього, що я відчував доти, туди, де я вже не зможу витримати.
Та й вона віддавалася з незвичайною щирістю. Але не до кінця: своєю стриманістю Ганна не жертвувала ніколи. І все-таки вона немов прагнула втопитись разом зі мною.
— А тепер іди до своїх друзів.
Вона спровадила мене, і я пішов. Спека стояла між будинками, залягала на полях і в садках, піднімалась маревом над асфальтом. Я був пригнічений. У басейні до моїх вух, немов із далекої далечині, долинув галас дітей, що грались і хлюпались у воді. Загалом я почувався так, ніби світ уже не належить до мене, а я — до світу. Я зануривсь у хлоровану, білувату воду й не відчував ніякої потреби виринати знову. Ліг поряд із рештою, прислухався до них, і ‘їхні розмови видались мені сміховинні та нікчемні.
Мало-помалу той мій настрій зник. Знов утвердився нормальний пополудень у басейні з домашніми завданнями, волейболом, балачками і фліртом. Уже й не пригадую, що саме я робив, коли раптом підвів очі й побачив її.
Ганна стояла на відстані метрів двадцять-тридцять, у шортах та відкритій, зав’язаній на талії блузці, й дивилась на мене. Я теж глянув на неї. Через велику відстань я не бачив виразу її обличчя. Я не підскочив і не побіг до неї. Мені вдарило в голову, чому вона прийшла до басейну, немов хоче, щоб я побачив і мене побачили з нею, немов і я хочу, щоб нас побачили разом, знали, що наша зустріч не випадкова. Що діяти? Я підвівся. Але за ту коротку мить, поки я відводив від неї погляд, вона вже пішла.